«Я не можу зрозуміти цього прохання з «Отче наш»: «І не введи нас у спокусу». Коли молюся цими словами, стараюся вкладати в них такий сенс: Боже, Ти знаєш мою добру волю і мою слабкість! Убережи мене від спокус понад мої сили! Убережи мене також від тих спокус, які насправді не понад мої сили, але про які Ти, Боже, знаєш, що я би їм піддався! А якщо в чомусь заради свого блага я маю бути спокушений, то додавай мені сил, аби я з цих спокус виходив переможцем!
Така молитва для мене очевидна. Однак не можна, зрештою, істини про Бога підлаштовувати під мої особисті уявлення. Слова «І не введи нас у спокусу» виражають, певно, щось більше. Своєю чергою, щось усередині мене бунтує проти того, щоб Бог міг спокушати нас до зла. Прошу, допоможіть мені побачити у цій молитві оте «щось більше», чого я сам не вмію побачити».
Аби підготуватися до цього листа, я виписав кількадесят біблійних висловів, у яких ідеться про спокушання. Придивляюся до цих текстів, і вражає мене те, як багато там говориться про спокуси, яким був підданий Господь Ісус. Найбільше пам’ятаємо про спокушання в пустелі (пор. Мт 4, 1‑11). Пустеля є протиставленням до раю, символізує нещасний стан, у якому ми опинилися внаслідок гріха. Отож Син Божий — схоже, безгрішний, як прабатьки — був спокушуваний у ситуації набагато складнішій, ніж вони, оскільки, приходячи до нас, Він увійшов у ситуацію, всіляко деформовану гріхом. Адама спокушувано у раю, а Син Божий був спокушуваний у тій страшній пустелі, яка зрештою реально набрала вигляду хреста. І виявилося, що навіть у таких страхітливих стражданнях Він не перестав належати своєму Предвічному Отцю.
Дивлячись на спокушання Ісуса, ми якнайвиразніше бачимо суть диявольської спокуси: дияволові йдеться про те, щоби те, що в людині Боже, відібрати у Бога; диявол хотів би, щоб людина, так само як він, опинилася поза Богом.
Не раз людям ідеться про те ж саме. Євангелія нотують кілька ситуацій, коли Ісус був спокушуваний людьми. Скільки разів у сучасному перекладі Євангелія ми читаємо, що хтось «випробовував» Ісуса, в оригіналі знайдемо те ж саме слово peirazein, яке відповідає нашому «спокушувати». Саме таким чином хтось Його спокушав до непотрібних чудес (пор. Мт 16, 1) або до більше тактичних, ніж моральних відповідей на ставлені питання (пор. Мт 19, 3; 22, 18. 35), ба навіть до якоїсь фальшивої поведінки (пор. Йн 8, 6). Багатьом людям дуже заважало те, що Ісус не є таким само грішником, як вони, і Того, хто став подібний до нас в усьому, крім гріха, вони прагнули уподібнити до себе також і в гріху. На щастя, їм це не вдалося, — бо саме в Ісусі зрештою в нашому світі перемогла Любов.
Один раз у Євангелії читаємо, що Ісус «спокушав» людину, але відзначмо радикально відмінний напрямок цього «спокушування»: «Підвівши очі й побачивши, що сила людей іде до Нього, каже до Филипа: Де хліба нам купити, щоб оцим дати їсти? Мовив же так, іспитуючи його, знав бо сам, що має робити» (Йн 6, 5-6). Ісус тут подібний до матері, яка свого рідного синочка ставить за два кроки перед собою і «спокушає» його, аби підійшов сам. Ідеться Йому про те, щоби Филип придивився сам до себе, пізнав свою малодушність і ширше відкрив своє серце на міць Божу. Филип має ставати щоразу більше мужем Божим, й Ісус йому в цьому допомагає.
Два старозавітні образи особливо переконливо показують характер «спокус», які приходять до нас від Бога. Щоб допровадити нас до зрілості, Бог буває щодо нас вимогливим і разом із тим турботливим, як орел, який хоче навчити своїх дітей літати (пор. Вих 19, 3; Втор 32, 11). Сьогодні ми б сказали, що Бог буває подібний до інструктора льотної школи, який на певному етапі навчання приводить учнів до того, щоб вони з парашутом за плечима вистрибнули з літака.
Натомість аби очистити нас від недосконалості, Бог допускає для нас труднощі, і яких поступово вигоряє все, що позірне та егоцентричне, розкриваючи в нас самих те, що варте життя вічного: «Я простягну на тебе Мою руку і розтоплю в горнилі твою жужель та відділю все олово від тебе» (Іс 1, 25). У такий спосіб навіть тяжкі кривди, які трапляються друзям Божим, можуть обернутися їм на добро, як це доводить історія Йосифа (Бут 37n) або Сусанни (Дан 13).
У цьому аспекті «спокуси» (вчить Святе Письмо) спробуймо помічати щось навіть радісне. «Брати мої, майте велику радість, коли попадаєте в різні випробування», — писав Апостол Яків (1, 2. – Пер. Р. Турконяка). Варто знати, що вираз «випробування» тут передано грецьке peirasmós: той самий термін, який у проханні з Господньої молитви, що нас цікавить, передано як «спокуса». Далі Апостол Яків пояснює, чому такі «спокуси» («випробовування», «проби») можуть мати у собі щось радісне: «…знаючи, що випробування вашої віри розвиває терпеливість. А терпеливість нехай має досконалу дію, щоб ви були досконалі та безоганні й щоб нічого вам не бракувало» (1, 3n).
У схожому дусі промовляє Апостол Петро (у грецькому тексті також маємо peirasmós в обох фразах): «З того радійте, навіть якщо тепер ви маєте бути дещо засмучені всілякими випробовуваннями, щоб випробування вашої віри – набагато ціннішої за золото, яке гине, хоч і випробовується у вогні, – виявилося для похвали, слави і честі при з’явленні Ісуса Христа. (…) Любі! Не дивуйтеся вогневі, що трапляється вам для вашого випробування, – наче якомусь дивному випадкові; але радійте, що ви є учасниками Христового страждання, щоб і при з’явленні Його слави ви раділи та веселилися» (1 Пт 1, 6‑7; 4, 12‑13. – Пер. Р. Турконяка). В Діяннях Апостолів міститься свідчення, що для них самих то була не гола теорія, але що вони насправді старалися так поводитися. Читаємо там, що коли їх, після бичування, повертали додому, «вони вийшли із синедріону, радіючи, що за Ім’я Господа [Ісуса] удостоїлися прийняти зневагу» (5, 41). Сама можливість такого стану духа сьогодні перевищує навіть уяву багатьох християн.
І так ми дійшли до ключового для наших роздумів питання: хто є автором, наприклад, тієї спокуси, якою є переслідування за віру, — Бог чи сатана? Отож і Бог, і сатана, але по-різному. «От, укидатиме декотрих з вас диявол у темницю, щоб випробувати вас» (Одкр 2, 10b; пор. Лк 22, 31). Всюди там, де хтось без своєї провини зазнає утисків, аби відступив від добра і чинив зло, там нам можна здогадуватися безпосередньої або опосередкованої діяльності сатани, першого відступника від Бога.
На жаль, не раз сатані вдається осягнути своє. Інколи він навіть не мусить шукати людину, людина сама йог шукає, наприклад, через немудре ставлення до земних благ (пор. 1 Тим 6, 9). Навіть те, що хтось прийняв слово Боже і що воно вже почало в ньому проростати, не вберігає його автоматично від падіння у мить спокуси: може трапитися, що людина віруюча, коли мало піклується про свою віру, так що її духовна рілля стала каменем, «вірує до часу, й під час спокуси відпадає» (Лк 8, 13).
Отож якщо сатана має такий великий доступ до мене, що мене перемагає, то безсумнівно десь із моєї провини. «Ніхто зі спокушуваних хай не каже, що Бог його спокушує, адже Бог не спокушується злом, і сам не спокушає нікого. Кожний випробовується власною пожадливістю, яка затягує і вловлює» (Як 1, 13‑14). В одному ми можемо бути впевнені: що віра повинна виключити всілякі інтерпретації слів «і не введи нас у спокусу», які перебувають у суперечності з вище наведеними словами Апостола.
Боже авторство спокус, які постають перед нами, нам можна припускати у трьох таких вимірах. По-перше, у вимірі заклику до добра. У такий спосіб Бог «спокушав» Авраама, коли закликав його увірувати у Свою всемогутність і правдомовність. І Авраам тоді навіть насправді повірив Йому, що Бог таки має міць дати потомство безплідному подружжю старих, а коли Бог зажадав принести у жертву єдиного і коханого сина, Авраам і тоді вірив, що Бог є Богом життя, а не смерті. В такий спосіб Бог «спокушає» кожного з нас, коли ставить перед нами завдання немовби понад наші сили: коли, наприклад, багатодітних батьків обдаровує ще наступною дитиною або коли вбогу людину закликає виявити милосердя до когось ще вбогішого.
По-друге, автором спокушання до зла Бог є у тому розумінні, що він його до нас допускає. Все, що на світі діється, також і зло, діється у просторі Божого Провидіння. Навіть сатана не спроможний до такої міри спротивитися Богові, аби стати незалежним від Божого Провидіння. Йог бунт провадить тільки до того, що, не бажаючи скоритися Божому правлінню в любові, він мусить виконувати волю Божу всупереч собі. Як довідуємося з книги Іова, сатана не мав би сили нас спокушувати, якби Бог цього не дозволив — і він може нас спокушувати тільки тією мірою і тільки в такому обсязі, в якому Бог це допустить. А Бог не допустив би до нас жодної спокуси, якби не мав заміру обернути це на добро. Спробуймо побачити це на наведеному вище прикладі: Апостоли казали нам радіти у переслідуваннях не тому, щоби щось радісне було в самому факті переслідувань (зовсім навпаки, це з усіх поглядів вимір сумний і небажаний!); маємо радіти тому, що завдяки цим переслідуванням можемо дати Христові ще один доказ того, що ми Його любимо.
По-третє, Бог є автором зарівно закликів до добра, як і спокус від злого, ще й у тому сенсі, що Він прагне нам допомагати, аби ми могли пройти ці випробування з якнайбільшою користю для себе: «Вам випало лише людське виробування. Та вірний Бог не допустить, щоб ви випробовувалися понад міру, але при випробуванні дасть і вихід, аби ви могли його витримати» (1 Кор 10, 13).
Разом із тим ніколи не досить нагадувати, що стосунки людини з Богом підлягають динаміці любові, а не якимось законам, визначеним на кшталт законів природи. З того, що Бог хоче все обернути нам на добро і не хоче допустити для нас випробувань понад наші сили, в жодному разі не випливає, що ми маємо це автоматично гарантованим. Сам Господь Ісус із якнайсильнішим наголосом це нагадував: «Чувайте й моліться, аби не увійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне» (Мт 26, 41) — а варто пам’ятати, що ці слова Він сказав під час свого кривавого чування у Гетсиманії.
Також потрібно помічати у Святому Письмі ті ревні молитви, які до Бога возносили у хвилини випробування люди, насправді Йому віддані: наприклад, молитви царя Давида, пригніченого бунтом його власного сина (Пс 7), невинно приреченої на смерть Сусанни (Дан 13, 42n), Юдити перед тим, як вона пішла проти Олоферна (Юд 9, 2‑14) або цариці Естери у момент смертельної загрози її народові (Ест 4, 17). Згадаймо, як гаряче молилася Апостольська Церква у дні переслідувань (Діян 4, 24‑30; 12, 5). Саме тому Апостоли були спроможна радіти тому, що переслідування ще сильніше поєднують їх із Христом, бо перед цим вони вміли молитися про те, аби Бог цих переслідувань не допустив, а принаймні щоби вберіг їх від падіння.
Я не розставлятиму крапок над «і». У відповіді на ваше питання скажу тільки: слова «і не введи нас у спокусу» стосуються всіх трьох вимірів, у яких ми можемо говорити про Боже авторство спокус, які надходять, і випробувань. Ці слова немовби зосереджують у собі всі ці неймовірно різнорідні молитви, які ми маємо право і повинні заносити до Бога в усі складні для нас моменти.
Треба б тільки обов’язково додати, що ці молитви ми возносимо до Того і через Того, хто сам був спокушуваний: «Бо в чому сам постраждав, будучи випробуваним, Він може допомогти і тим, хто переносить випробування. (…) Адже маємо не Такого Первосвященика, який не може співчувати нашим слабкостям, але який подібно до нас був випробуваний у всьому, за винятком гріха» (Євр 2, 18; 4, 15). Три слова у цьому уривку походять від грецького peirazein. Це ще один аргумент на користь того, щоб єднатися в цьому з нашим первосвящеником, коли возносимо до Предвічного Отця і прагнемо зрозуміти це прохання «і не введи нас у спокусу».
о. Яцек Салій ОР, mateusz.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
