Є дві пастки, що підстерігають будь-яку віруючу людину.
Перша пастка: звести всю віру до ритуальної бездоганності. Скрупульозним виконанням заповідей, правил, законів, обрядів та уставів підмінити істинне стояння в правді перед Богом Живим. Однак неповноцінність цього методу досить швидко стає очевидною. Жодна людина не може уникнути помилок та гріхів. Кожен, хто хоч колись пробував стати стерильно-досконалим, неминуче впадав у смуток від власного безсилля. Навіть Апостол із гіркотою вигукував: «що роблю, не розумію: я бо чиню не те, що хочу, а що ненавиджу, те роблю» (Рим 7, 15). А є ще й гірший варіант: людина прийме бажане за дійсне і укладе зручну брехню про себе самого, в яку повірить і яку обслуговуватиме. Тут наслідки й зовсім плачевні.
Така тонка штука, як чесність, уставними правилами не дресирується і регулюванню не піддається! Чесність або є, або її немає. І якщо немає, то ніякий закон не допоможе. Навіть якщо ти щодня виконуватимеш тисячу правил.
Друга пастка: прикрити християнством власне «его». І виправдовувати красивою фразою: «Все одно Бог любить мене таким, як я є» усі свої ганебні справи. Ультрамодна тенденція.
Ні, цей вислів правдивий. Бог справді любить людину. Любить так сильно, що стає Людиною, одним із нас. Проблема не в цьому. Є зустрічне питання: а людина — Бога? Любить? Ну ось, власне. І добрий Творець, який дарував нам вільну волю і розум, не вважає за можливе примушувати нас до взаємності. Бог, який є Чистота, Святість і Світло, не може примусити нас любити Його і шукати Його.
Коли я стикаюся з таким ставленням до Творця землі і неба, мені стає незручно. Як на мене, немислимо заявлятися на свято до Царя Царів смердючим нахабним гульвісою, аби зверхньо вимагати собі теплу місцинку, найбільшу ложку і найвишуканіші делікатеси. Головна трудність християнського буття навіть не в тому, що заповіді надприродні, а в тому, що вони неможливі для виконання. Цього геть не розуміють «зовнішні», це важко прийняти і самим християнам; але віру в Христа неможливо звести до набору моральних законів і духовних правил. Христос — це Шлях, а не «Збірка правил». Христос — це Істина, а не комфортабельне «роблю, що хочу». Христос — це Життя, а не страх перед покаранням чи смертю.
Нехай мене пробачать серйозні богослови. Але я думаю, що християнство (спершу і насамперед!) — це стояння в правді перед Лицем Спасителя. Приношення себе Спасителю. Крайня чесність із Богом. Адам і Єва після гріхопадіння ховалися від Бога в кущах (бо пізнали, що вони голі, й стидалися своєї наготи). Християнин — це той, хто, усвідомивши свій сором, свою голизну, перестає ховатися і виходить назустріч Богові. Таким, який він є. Виходить до Того, Кому довіряє свою оголеність. Кому відкриває свій сором. У чиї руки передає свою долю, свої страхи, свої рани та хвороби.
Коли самарянка в євангельській розмові біля криниці зізнається Ісусові, що не має чоловіка, у голосі Господа чути справжню радість. «Правду ти сказала!» — ось що радує Його по-справжньому. Його не цікавлять подробиці її бурхливого особистого життя (семеро мужчин і той, з яким вона живе на цей момент, теж не є чоловіком). Його втішає, що жінка щира з Ним. А в притчі про блудного сина? Молодший син усвідомив, що зрадив батька. Натворив таких ганебних справ, що втратив своє право називатися сином. Розтринькав, розміняв своє життя на мерзоту і смердоту («свинячі ріжки»). Люблячий батько зустрічає його з радістю і називає його не рабом, але сином. Непутящий нащадок постраждав за свій розрив із сім’єю. Повною мірою відчув та усвідомив міру свого падіння. Йому повернено синівські права не «на халяву», а саме за це. За чесність. Молодший син ішов із дому горделиво і самовпевнено, розкішно вбраним, із туго набитим гаманцем. Скільки він мав вистраждати, скільки мало перегоріти в його серці, щоби він знайшов у собі сили повернутися!.. У лахмітті, виснаженим, у відчаї. Під насмішки старшого брата, під насмішки найманих робітників… Жахливий сором! Жахливе усвідомлення свого краху і єдина надія — знайти в домі батька хоч би працю… І раптом віднайти любов батька.
Можливо, моя думка багатьом видасться крамольною.
Якщо в людині є «стояння в правді перед лицем Божим» (тобто усвідомлення, хто ти і хто Бог), то ця людина вже майже християнин. Навіть якщо вона не визнає Христа з якихось причин. Христос визнає в ній «свого». Якщо ти пережив серцем, що Бог найважливіший у світі, більше і вище твого «я», всіх твоїх бажань і думок, що ти прагнеш до Нього й шукаєш Його, — Бог виходить тобі назустріч, приймає і бере в обійми. Він не боїться забруднитися. А якщо такої чесності немає, то хоч би в людини було десять хрестиків на шиї і прочитай вона хоч мільйон «отченашів» і «борогодиць», — «своєю» вона в Ісуса не буде.
Для виховання у собі чесності Церква пропонує нам Таїнство покаяння. Але й тут ми примудряємося вивернути все навиворіт. Для скількох із нас Таїнство примирення давним-давно звелося до нудного переліку з’їдених у п’ятницю котлет, пропущених вечірніх молитов і недільних богослужінь, до лінгвістичного аналізу слів, сказаних за світний період… Тисяча дрібниць. Безсумнівно, важливих. Купа різноманітного шмаття, ось тільки замість головного — порожнеча.
Ніхто з вас не намагався бодай раз спробувати послухати свої сповіді Його вухами? Спробуйте якось. Ви здивуєтеся так само, як я, Його безмежному терпінню, з яким Він зносить наші безконечні «п’ятничні котлети» й отримує зведені таблиці з цифрами. Бухгалтерський квартальний звіт замість справжньої щирості та гарячої любові. Я вже не кажу про те, як люди намагаються встановити з Ним торгові стосунки, як за пучок свічечок або «пожертву на храм» хочуть купити собі відпущення гріхів і мовчання совісті…
На Його місці я би не стерпіла, точно.
Тому, коли мені кажуть, що християнство це така «релігія», я з відчаю деруся на стіну. Зустрічі з Господом не можна перетворювати на релігію! Це все одно що подружнє кохання звести до штампу в паспорті, графіка миття посуду і винесення сміття. Профанація і приниження. У певному розумінні навіть образа. Звичайно, подружжя миють посуд і виносять сміття. Звичайно, без елементарного порозуміння на побутовому рівні шлюб дає тріщину і розпадається. Але не сміття об’єднує подружжя! Не посуд, і навіть не іпотечний кредит! Не штамп у паспорті є метою жінки, яка виходить заміж за коханого! Не для того, щоб рахувати котлети і тарабанити «молитовне правило», людина приходить до Церкви!
Церква — це Путь, Істина і Життя. Тіло Христове, як пише апостол Павло. Церква — це Спільнота людей, які бажають пройти Путь, знайти Істину і набути Життя. І бажають вони цього більше за все на світі. І полюбили Бога більше за все і всіх. Підтримують одне одного на цій Путі, діляться одне з одним Істиною, передають одне одному Життя. Спільнота, в серцевині якої — Христос Воскреслий.
Якщо цього немає, якщо нема навіть бажання зрозуміти й пережити цей «досвід Церкви», то ніякі закони не спасуть, ніякі ритуали не звільнять, ніякі правила не ощасливлять.
І про найважливіше зараз: про страх «вийти голим із кущів». Це, звичайно, мало приємне. Але, можливо, тобі стане трохи легше, якщо ти вийдеш назустріч Богові, який лежить у Яслах. До Господа, який став маленькою Дитиною. Діти не знають, що бути голим це соромно. Дитя не сміятиметься над тобою. Новонароджений посміхнеться до тебе і простягне руки. Маленькі, теплі людські руки.
Ольга Лехтонен, К-портал