«Відчувай себе потрібним». Про покликання о.Павла Шендери

Життя кожної людини, як і її покликання, є унікальним, цінним, особливим. І розповідь про цей дар, який дає Господь, — це свідчення віри, це ділення радістю від його прийняття та зростання у ньому. І саме до такого свідчення запрошуємо сьогодні духовного отця нашої семінарії о. Павла Шендеру.

— Слава Ісусу Христу, отче Павле. Розкажіть, будь ласка, трохи про себе, зокрема, про Вашу сім’ю та звідки Ви походите.

— Родом я з чудового села Доброгорща, що відноситься до Гвардійської парафії. Там народився, виріс, там формувався у перші роки свого дитинства, юнацтва. Вся моя родина християнська, глибоко віруюча. Маю тата, маму, двох сестер, старша з них знаходиться в монастирі Згромадження Дочок Найчистішого Серця Пресвятої Діви Марії, зараз працює в Хмельницькому, у парафії Христа – Царя Всесвіту, сестра Емілія. Друга сестра також старша за мене, але друга по рахунку, вийшла заміж і має зараз троє діточок. Гарно живуть з своїм чоловіком. Дякую Богові, що маю віруючу родину.

— Коли вперше Ви задумалися над священством і чому?

— Не пригадую, коли вперше, та відколи себе пам’ятаю, то якісь такі думки були, сильнішали або слабшали, то більше вагання, то менше, але завжди були, з самого раннього дитинства.

— А як батьки відреагували на Ваше рішення йти в семінарію?  

— Досить спокійно, ніколи не мали нічого проти, не стримували ані не повчали. Батьки дали мені волю. Як я сказав мамі, що йду до семінарії? В такій дуже для нас буденній ситуації. Ми працювали на городі, тоді в нас було трохи землі, було біля чого працювати. На той час з батьками залишився вже тільки я, тож завів розмову про те, хто працюватиме біля цієї землі. А моя мама каже – як хто, а ти? А я їй кажу, що в семінарію збираюсь. Мама задала тоді одне таке запитання, яке мені дуже запам’яталося: а якщо переслідування вернуться, ти ж як священик перший будеш переслідуваний? Моя мати дуже добре запам’ятала ті страшні часи. Не пам’ятаю, що їй тоді відповів.

Батько ж не сказав ні слова, він в мене більш мовчазний. Це була теж така його згода, не ставав наперекір мені ніколи і залишав свободу вибору. Я вдячний батькам за таку підтримку, що дозволяли мені вирішувати.

— Як щодо друзів, знайомих, чи не було ситуацій, у яких переконували не йти в семінарію?

— О, друзі в мене були чудові. Коли про це дізнавалися, то реагували по-різному. Хтось, може, й сміявся, хтось казав, що передбачав. Це були хлопці й дівчата з парафії, де ми разом зростали, разом молилися, ходили до школи, тому не було такого, що це мене невідомо як коштувало. Я не боявся своїх друзів, радше всі до цього якось схилялись і знали, що так воно рано чи пізно буде. Тому якогось великого здивування не було.

— Отче, Ви сказали, що протягом свідомого життя думали про покликання, але, може, була якась ситуація, яка дала конкретний поштовх?

— Таких ситуацій було дуже багато і то відколи себе пам’ятаю, можливо, навіть ще раніше. З розповідей моєї мами, під час хрещення (христив мене святої пам’яті о. Владислав Ванагс – великий будівничий, відновник нашої Церкви), тож коли вже похрестив, забрав мене від мами і підніс високо вгору. Мама дуже злякалася, щоб, бува, нічого зі мною не сталося, до того ж, ніколи не бачила, щоб священик так робив. А він, піднісши мене вгору, віддав назад матері зі словами: «Тримай і виховай його так, щоб не було тобі соромно ні перед Богом, ні перед людьми». Коли я це почув, то подумав, що це був наче перший знак від Господа. Пізніше мама завжди брала мене з собою до храму, бо батько через роботу не мав змоги часто ходити до храму, але також був і є віруючим. Я любив спостерігати за священиком, мені було дуже цікаво. Тим більше, я з раннього дитинства був міністрантом, також завдяки мамі і св. Анні. Моя мама щороку їздила до Хмельницького, на Гречани, на відпуст св. Анни, бо мою маму звати Анна. І коли мені було 3,5 роки, мене не було з ким залишати вдома, тоді вже не було моєї бабусі, яка раніше завжди залишалася зі мною. Тому мама вирішила взяти мене із собою туди на відпуст. Так сталося, що я загубився. Мене всі довго шукали і коли знайшли, мама переживаючи, щоб я вже більше не губився, повернувшись додому, пошила мені маленьку комжу. Пізніше залишала мене біля вівтаря і казала: «Павлику, тако стій тут, ручки гарно склади, дивися тільки на ксьондза і нікуди не йди». І Павлик слухняно стояв із складеними ручками, інколи засинав, і старші міністранти десь вкладали  мене спати чи тримали на руках. Але таким чином від 3,5 років я був завжди біля вівтаря. Потім вже став міністрантом, служив спочатку в капличці у нас в Гвардійському, потім ми перейшли до храму в 1991 р. і так помаленьку плекалося моє покликання. Те, що я пішов до семінарії, завдячую дуже багатьом людям і життєвим ситуаціям, в яких я бачив дію Бога, що вказував на священство.

Передусім завдячую о. Віктору Ткачу, моєму першому настоятелю, який відбудовував цей храм, був для мене таким першим ближче знайомим священиком, він пропрацював у нас 8 років і був нам наче батько.

Як міністрант, малий ще, активний, часто їздив з ним по парафіях, очікував його в машині, не раз там спав, і він пізно привозив мене додому. Знаком для мене був також о. Ян Сніжинський. Він служив у нас лише рік, але йому я також вдячний. Він був справжнім місіонером, понад 20 років пропрацював у Грузії. Немалу роль у моєму житті відіграв також о. Богуслав Бенбенік. Був для мене прикладом священицької пунктуальності і акуратності. Він завжди говорив мені «Павло, відчувай себе потрібним» і давав мені постійно роботу, мене це завжди тримало при парафії, адже я за щось ніс відповідальність. Не раз вставав удосвіта, щоб піти до парафії, бо мав там щось зробити. Думаю, це теж мене формувало.

— Розкажіть про ваші семінарійні роки. Чи не думали, що зробили помилку, поступивши сюди? Можливо, траплялися знеохочення.

— Це були прекрасні і чудові роки мого життя. А щодо жалю чи шкодування, що прийшов сюди, то такого не було. Знеохочення я радше відношу до сфери спокус сатани, вони є завжди. Тому знеохочення були, є і будуть. Десь щось не вдавалося, були труднощі, все це приходило, звісно, але як приходило, так і відходило, варто це пам’ятати. Були часи чи періоди формації, коли було важче. Але я мав і маю таку добру звичку з цим всім йти до каплиці і там віддавати його Господу в руки і просити в Нього допомоги. Раз було так, що вагався, чи дійсно це моє? Можливо, краще залишити цю семінарію і реалізовувати себе інакше? Із цими думками я поїхав на канікули. У Гвардійському о. Ярослав Гонсьорек доручив мені провести катехизу для дорослих, тобто для стареньких людей, у моєму селі. Я щось розповідав і пам’ятаю, як одна бабуся підійшла до мене після катехизи і сказала: «Добре, що ти там є в тій семінарії. Ми так за тебе молимося, ми так потребуємо священиків». Для мене це фактично стало остаточним знаком від Бога, що мене, як священика, потребують люди, а я тут всякими дурницями займаюся і думаю, моє це чи не моє.

— Отче, у вас є вже досвід праці як у парафії, так і в семінарії. Де вам більше подобається? І де, на вашу думку, краще реалізовуєте себе як священик?

— Щодо того, де більше подобається, то я повертаюся до того моменту, коли знав, що хочу бути священиком, але не знав, де і як. Саме тоді думав, чи не піти до якогось монастиря. І моя сестра, с. Емілія, принесла мені книжку з описами різними монастирів. Я цю книжку переглянув і багато що мені подобалося, але чомусь нікуди не пішов. А ось куди найбільше не хотів йти, так це в Городоцьку семінарію, не любив чомусь цього місця. Багато що мені подобалося з тієї книжки, але вибрав чомусь Городоцьку семінарію. Подумав собі: піду туди, а далі Бог покаже, адже завжди можна звідти піти у монастир. Вже як став священиком, то, як і в кожної людини, буває, щось подобається, щось ні, але, як вже переконався: вибирати те, що подобається мені, не найкращий життєвий шлях. Вибирати потрібно те, до чого тебе кличе й потребує Господь. Був на різних парафіях і по-різному те призначення відбувалося. Тому, думаю, важливим є не те, що тобі подобається, а що Господь визначає тобі через єпископа.

— Що Ви порадили б хлопцям, які відчувають прагнення піти в семінарію?

— Якщо Господь бачить тебе як священика і якщо ти хоча б маленький заклик до священства відчуваєш у своєму серці, варто тоді сказати Богові «так». Якщо ж це все-таки не твоє, то Господь з часом дасть тобі зрозуміти і це не буде втрачений час. Якщо відчуваєш, що Бог кличе тебе, варто піти, а решту віддай Богові.

Розмовляли семінаристи Вищої Духовної Семінарії Святого Духа /  «Голос Семінарії» 

Умови вступу до семінарії

Передусім – щире прагнення та чистий намір служити Богові і людям у Священстві,

а також такі документи:

1. Заява.
2. Написана власноруч біографія.
3. Свідоцтво про Хрещення та Миропомазання.
4. Свідоцтво про церковний шлюб батьків.
5. Характеристика настоятеля парафії та катехитів.
6. Свідоцтво про катехизацію.
7. Атестат про середню освіту.
8. Медична довідка (форма № 286).
9. Військовий квиток або посвідчення приписки.
10. 3 паспортні фотографіі та 2 менші (3×4)
11. Ксерокопія паспорта (1 та 2 сторінок)

9 вересня 2019 р. о 10.00 у приміщенні Городоцької семінарії розпочнеться вступний екзамен (усний і письмовий) з Катехизму та Життя Церкви.