Україна другий рік живе у великій війні, Україна стоїть, відвойовує своє і бореться за майбутнє. Це, напевно, найголовніший підсумок цього складного року.
Підсумкову програму «Відкрита Церква» за участю Глави УГКЦ її ведучий, о. Ігор Яців, розділив на дві частини: перша стосується подій церковного життя, друга — суспільного й політичного. Гостем програми був дипломат і громадський діяч Данило Лубківський, ексзаступник міністра закордонних справ України.
ЦЕРКВА
«Україна молиться — і отримає в Господа Бога те, що просить»
Починаючи з 24 лютого 2022 року, Блаженніший Святослав свої душпастирські звернення завершує словами: «Україна стоїть. Україна бореться. Україна молиться».
«Так, ми маємо добрі новини, — новини, про які світ повинен знати. Бо це — не тільки людське, а й Боже диво, що Україна — стоїть. І ця стійкість українців дивує світ. (…) Наша боротьба — боротьба з колонізатором, який приходить із москви, — триває не одне століття. Цьогоріч ми вшановували пам’ять Голодомору — 90‑річчя цієї великої трагедії, коли нас прирекли вже на повну загибель. (…) Те, як українці поводяться та сповідують свою християнську віру в час війни, теж є подиву гідним для всього світу. Багато хто з єпископів мені говорив, що Європа пережила не одну війну, як європейську, так і світову, але європейське християнство не випрацювало духовності християнства в часи війни. І от Україна, і наша Церква теж, подають сьогодні цей приклад сповідництва християнської віри, здатності бути не тільки людиною, а й християнином у нелюдських й абсолютно нехристиянських обставинах. І це свідчення сьогодні — надзвичайно важливе та цінне. Україна молиться — і отримає в Господа Бога те, що просить».
Синод УГКЦ і зустріч із Папою
Однією зі значних подій цього року був Патріарший синод УГКЦ у вересні. Він відбувався в Римі, до того ж саме під час загострення чергової комунікаційної кризи через висловлювання Папи Франциска про «велику російську культуру», які вкотре обурили українців. Тому ще одним завданням Синоду стала зустріч і відверта розмова з Папою.
«Так ставалося вже не раз, ми пережили вже не одну таку кризу, починаючи від Гаванської декларації (декларація 2016 року між Папою Франциском і Патріархом Кірілом, яка стосувалася, зокрема й України. — Ред.). Можна сказати, що всі ці роки ми живемо в постійній інформаційній кризі, яку потрібно долати, — зазначив Блаженніший Святослав. —Такого великого Синоду, з такою кількістю єпископів наша Церква ще не мала. І всі ми попросили аудієнції — у того Папи, який так багато говорить про синодальність, про те, що потрібно всіх слухати, навіть про окремий вид служіння Церкви — служіння вуха. І от, цілий Синод нашої Церкви просить — послухайте нас, Святіший Отче! Ми були готові, що зустрінемо певне нерозуміння чи дуже обережне ставлення, вже й не кажу про напруженість. Але все відбулося навпаки. (…) Наші владики українською, італійською, португальською, англійською — один за одним вставали і говорили про біль: від війни, від неправди, від гуманітарної кризи та масової еміграції. І, очевидно, про біль від його слів. І Святіший Отець слухав, а потім сказав: ‘Я знаю, що у вас болить питання: на чиїй стороні Папа? Хочу вам сьогодні заявити: я — з вами’.
Цікаво: після цього я отримав від Папи листа, в якому він не картав нас за гострі слова, сказані до нього, а подякував за них. І назвав таке відверте спілкування прикладом справжньої синодальності. Думаю, будуть і наслідки — позитивні дипломатичні наслідки для української справи».
Семеро нових єпископів
Цьогоріч в УГКЦ було призначено семеро нових єпископів. Сьомий — у дорозі, хіротонія відбудеться в січні наступного року, це — владика для Канади.
«У Колегії святого Йосафата в Римі, де відбувся цьогорічний Синод УГКЦ, є фотографії з усіх Синодів, які відбувалися ще з кінця 1960‑х років, — сказав Глава УГКЦ. — Справді, така кількість єпископів нашої Церкви, як зараз, — вражає. Це означає, що Церква розвивається: маємо в Синоді 57 єпископів — стільки у нас ніколи не було! Наш Синод є одним із наймолодших серед усіх християнських Церков світу. І це — певний виклик, але й велике благословення, цьому не можна не радіти. Молоді єпископи не сидять склавши руки.
З року в рік частка емеритів зменшується, бо відходять у вічність наші отці, а частка діючих єпископів — збільшується, створюються нові структури, нові єпархії та екзархати. Ми розбудовуємо інституцію єпископів-помічників — молодих єпископів, які приходять на допомогу ординаріям, ростуть, навчаються, здобувають досвід.
Але наша мета — не кількість: ми справді шукаємо тих, кого Господь Бог кличе, щоби бути наступниками апостолів. Нехай Господь Бог буде благословенний за те, що чуває над нашою Церквою. А наша Церква, як заповідав блаженніший Любомир, — служить, і щораз то краще може послужити Господу Богові й українському народові».
Врятувати життя, нагодувати, зігріти
Одним з основних напрямів діяльності Церкви в час війни було й залишається соціальне служіння. Допомога біженцям і переселенцям, забезпечення їжею, одягом і всім необхідним людей у прифронтових та деокупованих регіонах — всюди, де тільки можуть дістатися бусики «Мудрої справи», фонду Патріаршої курії УГКЦ, «Карітасу» та інших благодійних організацій.
«Війна в Україні, за масштабами й інтенсивністю руйнувань, викликала найбільшу гуманітарну кризу в Європі після Другої світової війни. Але при цьому за ці майже два роки в Україні не було масових смертей від голоду й холоду, — наголосив Предстоятель. — Тобто ця гуманітарна криза апокаліптичних масштабів не скотилася до гуманітарної катастрофи. Думаю, це і наша перемога. Перемога, яку ми здобули разом, як із нашими громадами та структурами соціального служіння в Україні, так і з нашими партнерами за кордоном, зі світовим українством, із Католицькими Церквами майже всіх країн світу. (…) Цієї зими, за даними ООН, сім мільйонів українців переживатимуть потребу невідкладної допомоги в їжі. Для порівняння, все населення Білорусі становить шість мільйонів».
Новий календар = жити по‑новому
Історична подія, яка відбулася у 2023 році, — рішення Архієрейського синоду УГКЦ про перехід на григоріанський церковний календар, за яким живе весь християнський світ. 25 грудня УГКЦ вперше відсвяткувала Різдво зі всім світом.
«Справді, цей рік буде унікальним, тому що в його календарних межах ми святкували Різдво двічі: 7 січня — ще за юліанським календарем, а 25 грудня — уже за григоріанським», — каже Блаженніший Святослав.
«Якби ми зробили цю реформу на пів року швидше, — були би непорозуміння і розколи. Якби зробили на пів року пізніше, — було б уже запізно. Якби ми це зробили самі, без певного порозуміння з нашими братами православними, — також були би проблеми. І ми, беручи до уваги всі ці чинники, зробили справді історичний та сміливий крок.
Ми дали можливість парафіям, які не почуваються готовими відразу прийняти календарну реформу, залишитися на певний час на старому календарі. (…) У всій нашій великій Церкві тільки одна парафія попросила.
Очевидно, що це ще трохи незвично, ми ще маємо багато чого навчитися. Але такого спокою, миру, радості та злагоди всередині нашої Церкви, який маємо сьогодні, ми справді не очікували», — наголосив Блаженніший Святослав.
До розмови доєднався гість програми — Данило Лубківський:
«Безперечно, це рішення історичне, дуже очікуване, бажане, але водночас і дуже непросте. Це певною мірою — метафора повернення нашого народу до простору єдиної європейської християнської цивілізації. Цей перехід є, з одного боку, внутрішньою потребою нашого народу — потребою духовною і цивілізаційною, а з іншого — рішенням, яке нас заводить у нову історичну „кімнату“, в той простір, де ми означуємо своє місце і свою єдність. Тож ми повертаємося, але не для того, щоб перейняти чуже, а щоб бути разом і водночас нести своє».
СУСПІЛЬСТВО
Про єдність
Що є правильним для демократичного суспільства у війні: стримуватися і мовчати, бо «не на часі», чи все ж порушувати принципові питання, які стосуються і війни, і долі країни?
Блаженніший Святослав:
«Я б сказав, що наші проблеми, внутрішні сварки — це проблеми росту, розвитку. Захищаючи Батьківщину, переживаючи травми цієї війни, ми все-таки бачимо позитивну перспективу. Ми знаємо, для чого живемо і за що вмираємо. Це, можливо, щось, чого не мають багато народів, які живуть у ситих, спокійних, комфортних обставинах і де молодь втрачає сенс та зміст життя.
(…) Справді, є небезпека, коли переживаємо біль і травми, шукати ворога там, де його немає; знайти цапа-відбувайла, на якого можна було би вилити весь свій біль та гнів і зробити винним у своїх проблемах. Навіть священникам часами непросто зберегти мир і злагоду в церковній громаді. Тому хочу запропонувати таку вправу: коли важко, коли хочемо знайти сенс, який би нас об’єднав, хочемо показати нашим політикам і громадським діячам, як не впустити ворожнечу всередину нашого суспільства, запитаймо себе: а, власне, кого я люблю? Кому я готовий посвятити своє життя? І той, кого ми любимо, дасть сенс цій борні.
(…) Вчіться любити! Пригадую, як у блаженнішого Любомира запитували: як чинити добро? І він казав: «А ви спробуйте — і у вас вийде».
Данило Лубківський:
«Єдність — це не одноманітність. Слухняна родина — не завжди щаслива і вільна. Без любові єдність — це покора і рабство.
Чи доречні зараз у нас дискусії? Так, доречні. Чи маємо захищати нашу мову, пам’ять, культуру і саме на це робити головне опертя? Так, тому що це і є фортеця України: українська мова, історія, культура, українська самосвідомість, бажання бути українцями — це і є те, проти чого воює російський імперіалізм, те, що він хоче знищити.
Інша річ, що спроби спровокувати розбрат, ненависть, непорозуміння походять саме від браку любові. І це зазвичай робить ворог, який намагається посіяти невпевненість, сумніви і великі сварки. І, напевно, єдиним способом відсіювати зерно від не‑зерна, полови, неправди — є підхід любові: той, хто любить Україну, навіть якщо він іншого походження, говорить іншими мовами, завжди розрізнить, де плідна дискусія, яка веде до зміцнення наших сил, а де — зловмисне спотворення того, що є для нас дорогим».
Вступ до ЄС: дорога повернення
Ще одна історична подія 2023 року — рішення про початок переговорів про вступ України до Європейського Союзу, ухвалене Радою ЄС 14 грудня. Що це означає для України не лише в економічному та політичному, а й у цивілізаційному вимірі?
Блаженніший Святослав:
«Я постійно пригадував слова Блаженнішого Любомира, що Україна не йде в Європу, а повертається до Європи. Нема Європи без України. Європа — це не лише географічне поняття, не лише економічний союз. Це — простір свободи, простір певних цінностей, певної цивілізації. Європейська цивілізація неможлива без долі, досвіду і багатств України як великого народу з тисячолітньою християнською спадщиною, тисячолітньою історією боротьби за свою незалежну державу, яка, можливо, сьогодні нагадує Європі, якими є справжні християнські європейські цінності. (…)
Я вдруге привіз до Брюсселя, до очільників європейських структур, які готувалися наступного дня зробити заяву, лист, який Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій уже привозила у 2013 році. Тоді йшлося про угоду про асоціацію з Євросоюзом, і саме те, що Янукович відмовився від її підписання, обурило суспільство, і почалася Революція Гідності. Тоді, у вересні 2013 року, всі представники ВРЦіРО підписали спільну відозву до українського народу і до очільників Євросоюзу про європейську ідентичність українського народу, європейський вибір, який здійснив рівноапостольний князь Володимир: саме у тому році [2013 — Ред.] ми святкували 1025‑ліття Хрещення України. Знаєте, якими очима очільники Євросоюзу дивилися тепер, через десять років, на той маніфест європейськості? З провиною дивилися мені в очі і погоджувались: якби десять років тому Європа не дивилася на Україну як на об’єкт торгів — можливо, вдалося би врятувати сотні тисяч людських життів. Ці зустрічі, різні дипломатичні моменти — це ж не просто щось, що залишається десь на папері. Ні, це щось, що стосується людського життя, сліз, крові, страждань цілих народів. І ті аргументи були дуже переконливими.
Мені було дуже радісно бути у тій залі саме тоді, коли Єврокомісія озвучувала своє рішення, але я чітко розумів: це — початок шляху. Можливо, сьогодні ми маємо бути вдячними, що початок здійснено; але перед нами — ще довгий шлях. І я дуже хочу, щоб одного дня ми всі разом раділи у Брюсселі, що Україна, як вільна європейська країна, стала повноправним членом Європейського Союзу, приходить не як бідний родич із простягнутою рукою, а як велика гідна країна, яка є каталізатором змін на краще самого Європейського Союзу і силою, що омолодить Стару Європу».
Данило Лубківський:
«Домашнє завдання чекає не тільки на Україну, але й на Євросоюз. Ми перебуваємо у становищі, коли дуже багато роботи треба зробити взаємно, прокладаючи шлях до мети, яка справді має історичну вагу. І це не просто членство України в ЄС, а історичне об’єднання Європи, яке стосується і Молдови, і Грузії, і — озвучу цю тезу — у майбутньому вільної Білорусі, яка сьогодні знаходиться під тотальною окупацією російського імперіалізму. Тому рішення, прийняте Радою ЄС, виходить за рамки технічного процесу початку переговорів: це завершення історичного об’єднання Європи. Це те, про що у XIII столітті мріяв король Данило.
Дуже часто Україна стикалася з нерозумінням з боку Європи. Те, що відбувається сьогодні, в історичному сенсі — безпрецедентне, така масштабна підтримка Заходом України є небаченою, хоч зараз і видається недостатньою. Сто років тому ми втратили державність тому, що західна політика пішла зовсім іншим шляхом, відповідно до жорстких, суворих і дуже часто цинічних реалій міжнародних відносин.
(…) Ми усвідомлюємо, що там, де є Україна, можуть відбутися події світової історії. Якщо Україна опиниться під окупацією російського імперіалізму, це посилить росію і, безперечно, вплине на майбутнє людства».
Перемога України
Війна затягується. Військові і політичні аналітики, які реально оцінюють стан справ, кажуть: перемога у 2024 році — це завищені очікування, яких краще уникати, варто звузити їх горизонт і розуміти, скільки ресурсів ще ця війна потребуватиме. Що вважати перемогою України? Причому постають варіанти, які назвати перемогою не можна жодним чином: як от, заморожування цієї війни.
Блаженніший Святослав:
«Думаю, ця війна (…) послідовно міняє правила. Як у наданні Україні різного виду допомоги, так і в усвідомленні місця України не тільки у Європі, а й у світі. Ця війна показує щось, що до останнього часу ще не було до кінця видним і очевидним.
(…) Ми сьогодні бачимо, що Україна є епіцентром глобальних змін. Ця війна оголює принципи й аспекти не тільки міжнародної дипломатії, але й міжнародного права, яких до цього часу, можливо, не всі хотіли бачити і приймати. Думаю, завершення цієї війни і завершення вступу України до Євросоюзу будуть моментом завершення розвалу совєцького союзу і глобальних змін не тільки у західному напрямку, а й у східному. Це буде деколонізація росії. (…)
Наша перемога — це не тільки звільнення наших територій, це не тільки безпечні кордони. Україна має знову стати простором справжнього життя. Для мене, як для душпастиря, справжньою перемогою буде той момент, коли молоді українські родини матимуть відвагу, безпеку і радість народжувати дітей в Україні».
Данило Лубківський:
«Я належу до людей, які намагаються дотримуватися реалістичних оцінок. Тому усвідомлюю, що наступний рік буде дуже складним. Чи це означає, що нам потрібно впадати у розпач? Ні. (…) Європейський Союз, судячи з багатьох ознак, продовжуватиме допомагати Україні. Політичні дебати у США, часами абсолютно незрозумілі нам, все ж закінчаться тим, що Конгрес підтримає пропозицію президента Байдена (…).
Ми не залишимося сам на сам зі звіром, однак треба розуміти, що в тумані війни починає опинятися все людство, а не тільки ми. Нам вдалося зберегти міжнародну увагу і підтримку, попри спалах насильства на Близькому Сході. Але є й інші дуже небезпечні зони по цілому світу — і в Азії, і в Південній Америці, де зростають ознаки того, що там можуть спалахнути нові конфлікти. (…)
Тому в наступному році треба дуже багато зробити, щоб світ дотримувався цієї солідарності — і це велике завдання для української дипломатії. Мені здається, у цьому ж ключі діє й УГКЦ. Зрозуміло, що це завдання для українського політикуму — утримувати цю єдність і представляти її назовні, робити все, щоб партнери розуміли, що Україна — не в стані розпачу, що Україна бореться. І ця боротьба — і є наш порятунок».
Про Різдво й різдвяну радість
Сьогодні багато хто каже: як можна радіти і бажати веселих Свят у тому, що ми переживаємо, у війні? Чи не є це блюзнірством щодо тих, хто зараз на фронті, тих, хто поховав синів, чоловіків і батьків, тих, хто втратив все?
«Користаюся нагодою, щоби просити не боятися радіти різдвяною радістю, — сказав Глава УГКЦ. — Так, багато людей запитує: чи можна взагалі святкувати в часи війни? Як погодити біль, розпач, трагедії війни — зі святом? Я хочу, щоб ми навчилися цього, пригадуючи, що означало святкування Різдва для нашого Січового стрілецтва, для воїнів УНР, для наших повстанців у криївках: у найбільш драматичних обставинах вони ніколи не занедбували свята Різдва і святкової коляди. Тому що це свято, ця радість (…) приходить не від людини, а від Бога. Радість від того, що джерело відновлення, здатності боротися само приходить до мене. Наш Господь, Ісус Христос, який є дорогою, істиною і життям, сам приходить до нас. І цього року Він хоче вкотре воплотитися у тілі, крові, сльозах і стражданнях українського народу — для того, щоб ми вкотре почули, як на небі ангели співають: „Слава во Вишніх Богу і на землі мир в людях Божого благовоління“.
Ми повинні відкрити, що народ, який святкує Різдво, є народом Божого благовоління, над яким спочиває те, що нам добра бажає сам Бог. Тому — не біймося. Не біймося прийняти цю радість. Не біймося радіти тому, що приходить до нас від самого Господа Бога.
Нехай це Різдво буле для нас Різдвом Божественної утіхи. Ми називаємо Духа Святого Утішителем. Ми сповідуємо, що Ісус Христос воплотився з Духа Святого і Марії Діви, що він сам у собі є Євангелієм, Доброю Новиною для усіх нас. Приймімо це Божественне Дитя, яке сьогодні стукає до нашого особистого життєвого простору для того, щоб нас оновити, підсилити і вкотре нам так по дитячому, на вушко сказати: з нами — Бог. Розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами — Бог».
фінансово.
Щиро дякуємо!
