Недавно на сайті CREDO ми анонсували видання книжки «Щаслива мама 40+». Сьогодні пропонуємо увазі читачів розмову з авторкою цієї книжки — п. Олександрою Козанкевич, мамою трьох дітей, християнкою, досвідченою психотерапевткою, дружиною греко-католицького священника та амбасадоркою проактивної життєвої позиції.
Пані Олександра — етнічна українка, яка народилася й виросла в Польщі, але вже понад 25 років мешкає та працює в Україні. Тож наша розмова буде і про те, що спонукало співрозмовницю оселитися на історичній Батьківщині, і про перші кроки в Україні, про особливості буття дружиною священника, поєднування материнства та професійного розвитку, про цінності, пріоритети — і трішки про книжку. Бо вона її написала не лише як психотерапевтка, але насамперед як мама. Як жінка, що народила третю дитину в 44 роки.
— Пані Олександро, Ви могли уявити у свої юні роки, що будете дружиною священника?
— Я про таке й не думала, і навіть гадки не мала, що буду дружиною священника, та ще й в Україні. Я виросла на півночі Польщі, в парафії у моїй місцевості служили отці-василіяни. Тож я не знала навіть, що священники УГКЦ можуть одружуватися. Я чула від бабусі, що таке колись було, але думала, що то була якась довоєнна традиція в Україні. Мене ця тема, щиро кажучи, навіть не цікавила. Так, генетично я українка. Тато возив мене в Україну. Хотів познайомити з родиною, показати мені Львів, Київ. Трохи розповідав про драматичну історію України. Але я не дуже багато розуміла з того, що розповідав тато, і візити в Україну мали для мене суто туристичний характер.
— А як Ви познайомилися з майбутнім чоловіком?
— Ми з чоловіком познайомилися в Польщі, в університеті. Він навчався в семінарії. У нас виявилося багато спільного. Ми, кожний у своїй країні, організовували табори для молоді, якісь заходи, поїздки. Ми виявилися людьми подібної енергії, подібних зацікавлень і нам було цікаво спілкуватися. У нас завжди було про що поговорити — теми не вичерпувалися. Я на той час навчалася на двох факультетах, багато подорожувала, належала до християнських спільнот і мені хотілося цим ділитися; а моєму, тоді ще майбутньому, чоловікові хотілося про це слухати. Йому теж було що мені розповісти, чим поділитися. У нас був спільний світогляд. Крім того, мене захопила його автентичність: він жив тим, у що вірив, про що говорив; його вчинки і слова не розходилися між собою. Це дуже цінна риса. Ніяких подвійних стандартів. Ще бувши семінаристом, він уже намагався служити людям. Ходив до в’язниць, підтримував українських в’язнів Доброю Новиною.
— Чи важко бути дружиною священника?
— Я не дивлюся на себе крізь призму «дружина священника». Мені здається, якби я була дружиною лікаря чи художника, то теж була би такою, як я є зараз. Більшу роль відіграє те, в якій сім’ї людина виросла, які у неї цінності й чого вона хоче від цього життя. Я погоджуюся, що коли в людях є багато енергії, творчості й бажання робити щось добре, корисне, то це їх об’єднує і допомагає рухатися вперед із користю для середовища. Але те, що я роблю в житті, не зумовлене тим, що я дружина священника. Моя концепція подружжя — це двоє сильних, незалежних осіб. І що більше люди зрілі, то комфортніше їм разом. Двоє людей творять спільну дійсність, використовуючи своє бачення світу, свої таланти, освіту, знання, вразливість і творчість. Нас із чоловіком об’єднує велетенська гнучкість і постійне бажання розвитку. Це той тип характеру, який мені дуже підходить.
— Тож це не було складним рішенням — вийти заміж за людину, яка планує присвятити своє життя служінню іншим і жити з нею, як на свічнику?
— Ні. Цього я не боялася. Я би більше боялася вийти заміж за чоловіка, який не молиться. Просто не уявляю, щоб я вийшла заміж за чоловіка, який не ходить щонеділі до церкви. Бо для мене не було важливо, яка у нього професія; але було важливо, чи є у нього зв’язок з Ісусом.
У подружжі має бути спільна система цінностей. Так, звісно, я усвідомлювала, що священник багато часу присвячує служінню людям. Але посвята є частиною багатьох професій. Лікарі чергують добами, військових немає вдома місяцями, а кухарі у ресторанах працюють також у вихідні. Якщо хтось бере таку жінку, як я, то мусить бути свідомий того, шо вона буде багато часу присвячувати іншим людям, а також постійно навчатися, вдосконалюватися, вкладати в це гроші й час, їздити на різні курси, конференції та інші заходи.
Щодо «життя на свічнику» — то, звісно, люди очікують від священника і його сім’ї автентичності, хочуть бачити, що він живе так, як проповідує. А його дружина й діти — це лакмусовий папірець. Бо якщо люди бачать, що син священника молиться, навіть під час таборування з однолітками, а не тільки в церкві, де його бачать парафіяни батька, то це діє краще за проповідь. Це свідчить, що дитина всмоктала віру з молоком матері й мала вдома приклад тата, який приділяє час молитві. Звісно, люди не обов’язково так думають, як я вважаю, що вони мали би думати. Але і я живу не для того, щоби здійснювати чиїсь очікування. Я є для того, щоб дати підтримку комусь, хто її потребує, незалежно від того, що він собі думає. Я готова дарувати людям свій потенціал, мірою того, наскільки вони готові його прийняти. У жодній з парафій свого чоловіка я не цікавилася тим, що про мене думають люди; але цікавилася тим, що я можу тут, у цій місцевості і для цих людей, зробити корисного з того, що вмію і можу. Завжди добровільно, без жодного примусу.
— А як щодо переїзду в Україну?
— Мені було страшно їхати жити в Україну. То правда. Те, що я запам’ятала з відвідин України з татом, мене не підбадьорювало і не надихало. Це був непростий виклик; але мене формували спільноти і я бачила приклад мирян, які були готові покинути комфортне й добре їм відоме, налагоджене життя, і їхати на місії в якусь невідомість. Я подумала: якщо поляки можуть поїхати в Африку чи Азію, щоби служити чужому народу, то я, генетична українка, дам собі раду на своїй історичній Батьківщині! Мій професор і мій духівник — люди великого авторитету, дуже мене підтримували; і коли я сумнівалася, чи зможу, вони казали: зможеш, якщо знайдеш спосіб бути корисною своєму народові. Мій професор сказав тоді, що я маю постійно навчатися, рости, вдосконалюватися і знайти ту нішу, зайнявши яку, я зможу підтримувати свій народ. Тож я мала потужну підтримку групи чудових людей, які допомагали мені функціонувати в Україні.
— Пам’ятаєте, якими були початки у новій країні?
— Я розуміла, що найперша справа — добре вивчити українську мову і пізнати краще культуру України. А моя перша праця в Україні була в УКУ. Я дуже вдячна за це Богові й людям, які мені у цьому допомогли. Приїхати у невідоме, але у ролі викладачки — це було ідеально! Я мала потужний багаж знань, і ось є місце, де я могла ці знання віддавати! Віддавати людям, які здобували другу вищу освіту, а отже — були свідомими і дуже вмотивованими. Це мене надихало. Психологія в Україні тільки починала набирати популярності, і зацікавлення було шаленим. Відповідно, я «влилася» в Україну дуже швидко. Не останню роль у цьому відіграв мій чоловік, який, попри велику зайнятість, завжди був готовий допомогти з усім і підтримати в усьому.
— Україні вдалося стати вашим домом?
— Так. Україна стала моїм домом. Цьому сприяв і наш спосіб життя. У нас відкритий дім, довкола нас гуртується багато людей. Цьому сприяє і моя робота, і служіння чоловіка. Та буквально все сприяло тому, щоб я швидко почулася в Україні як «у себе». У побутовому плані я зрозуміла, що мій дім може бути всюди, де я зможу підключити пральну машину і де є базар. Повертаючись в Україну з Польщі, я перше йду на базар по домашнє масло, сир, сметану, купую букет квітів від старенької бабусі — їй 50 гривень, а мені гарний настрій і оте відчуття, наче я жила тут завжди. І навіть серед усіх труднощів, проблем, і навіть зараз, коли війна, — я бачу, який Україна має величезний потенціал. Це видно навіть по дітях. Пересічна українська дитина —неймовірно талановита. Наші діти — геніальні. Якби я була мільярдеркою, то інвестувала би в освіту наших дітей; але за умови, що з найкращих університетів світу вони повернуться в Україну. Гарантувала би їм місця праці, гідні умови. Я б хотіла бути меценатом освіти й розвитку вітчизняного бізнесу. Я взагалі за активну життєву та суспільну позицію.
— Як це має виражатися, на Вашу думку?
— Ми у стані війни. У стані виборювання своєї незалежності. І кожен наш потенціал — на вагу золота, бо все, що ми можемо дати Україні — кожна година праці чи служіння, гривня чи якась навичка, — це цеглинка, яка допоможе нам зберегти незалежність. Наша пасивність і байдужість — це допомога ворогу. Небажання працювати заради суспільства, держави і Церкви — це згода на програш. Я собі такого дозволу не даю. І вважаю, що навіть мої розмови з поляками про поточну ситуацію, про необхідність підтримувати нас у цій боротьбі, — це теж внесок у перемогу. Усе, що ми можемо зробити для наших співгромадян, — усе рахується. І наша молитва за загиблих воїнів, щоб Господь прийняв їх до свого Царства, — це теж активна позиція. Тому що вони віддали своє життя за Україну на полі бою, і ми винні їм хоч би молитву.
— І на завершення нашої розмови: не можу не спитати про Вашу книжку. Про те, що Ви, як авторка, вважаєте головним її повідомленням і чи справді вона адресована виключна жінкам після 40?
— Що стосується заголовку, то вже зараз я думаю, що варто було вигадати якийсь більш загальний. Але я тішуся, що читачки мудріші за мене і не звертають уваги на невдалий заголовок, а просто беруть і читають. І це супер! Мені надзвичайно приємно отримувати фотографії від жінок, які читають мою книжку; також приємно, що її читають жінки, які ще не стали мамами. Прошу тільки, щоби читали поволі.
Недоліком цієї книжки, на мою думку, є те, що вона написана легкою мовою і швидко читається, — а я би хотіла, щоб жінки читали її повільніше, щоб якомога більше для себе взяли з цієї книжки. Адже написати її мене надихнув не лише особистий досвід материнства після 40 років, але й певні спостереження. Я побачила, що багато українських жінок функціонують за певною схемою: дітей виховують не мами, а молоді бабусі, яким по 40+ років; а жінки у 50+ їдуть на заробітки, щоб утримувати дітей, яким під 30. І через цю схему є проблеми у цілого суспільства! Словом, я хотіла показати, що важливо бути на відповідному місці у своєму часі; що для дитини у перші п’ять років її життя важливим підґрунтям для доброго розвитку є близькість мами, її присутність; що хай би коли материнство настало — у 18 чи 35, чи у 40+, — воно має бути відповідальним і близьким. І в цій книжці я хотіла сказати, що варто віддати частину свого життя дитині; і що навіть якщо доведеться в силу обставин поєднувати материнство з роботою чи навчанням, як це робила я, — у пріоритеті завжди має бути дитина. І що просити про допомогу з доглядом за дитиною, за потреби, і перекладати на бабусю весь процес виховання — це різні речі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
