В інтерв’ю напередодні одного з наймасштабніших російських повітряних ударів по Україні Апостольський нунцій архієпископ Вісвальдас Кульбокас говорить про переживання українців на цьому етапі війни, про важливість допомагати людям віднаходити сенс у трагічних подіях, про гуманітарну ситуацію в країні та про необхідність супроводжувати родичів полонених та зниклих безвісті.
«У Києві ми перевантажені такою кількістю проблем, що часто навіть забуваємо про дні чи місяці, які минають. Але запитання, який сенс можна вбачати в тому, що війна дедалі триває, є дуже глибоким, і я сам себе про це запитую», — зазначає архієпископ Вісвальдас в інтерв’ю для Vatican News.
Розмова відбулася з нагоди сумної круглої дати — 1000 днів від початку повномасштабного російського вторгнення. Нунцій дав це інтерв’ю напередодні масштабного російського ракетного обстрілу території України, здійсненого вранці 17 листопада 2024 року, коли було використано понад 200 ракет і БПЛА.
— Ваше Преосвященство! Щоб допомогти людям плекати надію — необхідно полегшити їхній біль, супроводжуючи їх у наданні сенсу цьому досвіду. Як із цим завданням протягом 1000 днів війни справляється Церква в Україні?
— Я думаю не лише про людей, які живуть на територіях, підконтрольних українському уряду, але й тих, хто перебуває за межами цих територій, а особливо про полонених. Допомагати цим людям дуже важко, бо нам залишається тільки молитва — це єдина сила. Але я дуже вірю в цю силу, бо знаю, що молитва може творити чудеса. Душпастирі перебувають поруч зі своїми людьми, й це дар Католицької Церкви, а також інших Церков і релігійних спільнот. Я бачив це, наприклад, у Херсоні, де чув розповіді про священників, які були чи не єдиною опорою для людей, і за це люди дуже їм вдячні.
Робота військових капеланів також дуже важлива, бо солдати часто не знають, чи наступного дня будуть живі чи ні, і там питання сенсу життя стоїть ще гостріше. Я чув кілька історій про волонтерів, які привозять ліки солдатам, і часто солдати кажуть їм: «Ти для мене як Ісус, бо пройшов такий довгий шлях, щоби привезти мені ліки». Отже, є дуже велике усвідомлення людяності. І потім, самі військові капелани, спілкуючись — наскільки це можливо — з військовими, нагадують їм: «Послухайте, навіть якщо ви втратите здоров’я, життя або членів вашої родини, — на цьому все не закінчується, бо є хтось, хто любить вас, незважаючи ні на що: і це Бог». Я би сказав, що ця надія для військових має фундаментальне значення, тому що насправді є дуже багато труднощів.
Якщо ми подивимося на 1000 днів від початку широкомасштабної війни, то побачимо, що війна не йде на спад, а навпаки: у 2023 році було більше смертей, ніж у 2022 році. Якщо говорити про цей 2024 рік, то смертей більше, ніж у 2023 році. Так що страждання зростають, і тому дуже важливо перед лицем невпевненості і страху знаходити сенс, християнський сенс. Не наважуся сказати, що Церкві це вдається робити ідеально; але кожен душпастир чи кожен віруючий намагається робити це мірою своїх сил.
— Який сенс люди в Україні надають дням, що минули від початку російського вторгнення?
— Війна триває дуже довго, і відчувається певна зневіра. Зневіра, тому що у світі існують такі інституції, як Організація Об’єднаних Націй, Рада безпеки ООН, які виявляються неефективними структурами, нездатними щось вирішити. Також тому, що в Раді безпеки засідає той, хто має до цього безпосередній стосунок. Щодо полонених, то їхні родичі завжди кажуть мені: «А яка користь із Женевських конвенцій? Хтось узагалі може відвідувати наших полонених, чи ні?» Факти кажуть, що — ні, конвенції не застосовуються і не виконуються. Тож є велике розчарування тим, як людство загалом вирішує це питання: очевидно, не лише тут, в Україні, але й в інших частинах світу.
Є велике відчуття зневіри, втоми. Але я не зустрічаю тут багато людей, які рахують дні. Скоріше, це роблять в інших країнах, або я бачу це на інформаційних сайтах, які роблять це зі статистичних міркувань. Натомість, наприклад, у Києві ми перевантажені такою кількістю проблем, що часто навіть забуваємо про дні чи місяці, які минають. Особисто мене затягування війни змушує краще усвідомлювати ілюзії, на які ми часто покладаємось, а отже — ефемерність ілюзій.
— Як виглядає гуманітарна ситуація в країні? Які потреби є найнагальнішими на сьогодні?
— Є різні категорії потреб. Наприклад, колишні полонені, або діти, які повертаються на батьківщину, потребують родин чи закладів, які би їх прийняли. Тому одне з завдань — визначити, яка дієцезія чи єпархія, яке згромадження має можливості прийняти цих людей.
Ще одним гуманітарним викликом є координація гуманітарної допомоги, бо у 2024 році допомога різко зменшилася порівняно з 2022 роком. Потрібні групи, які можуть дати довіру донорам, щоб реалізовувати проєкти чи ініціативи там, де допомога зменшилася.
Ще один аспект: деякі волонтери з Італії, з дієцезії Комо, які співпрацюють із Харківським греко-католицьким екзархатом, розповіли: останніми днями вони побачили, що в регіонах навколо Харкова є багато людей, які потребують буквально всього, починаючи від дров для опалення і закінчуючи засобами гігієни, одягу на зиму, води, харчів. Подібні виклики я бачу і в Запорізькій області. Знаю, наприклад, що в Херсонській області священники привозять людям питну воду. У багатьох регіонах є проблеми з питною водою. Тож насправді потреба є потрохи в усьому.
— Чи є якісь аспекти служіння Церкви, які, на Вашу думку, особливо розкрилися в контексті війни?
— Безумовно, є різні аспекти, на які варто звернути увагу. Один із них ми сьогодні обговорювали з протестантським пастором. Ми говорили про те, що в умовах війни дуже важливо шукати шляхи до єднання. Неможливо розв’язати всі труднощі між різними конфесіями та спільнотами; але дуже важливо наголошувати на тому, що нас об’єднує.
Ще одним дуже важливим аспектом є те, що [Вселенська] Церква і різні Церкви здійснюють служіння сумління; вони є голосом сумління. Це те, що роблять військові капелани, — або принаймні намагаються робити, — з командирами, тому що є різні способи ведення війни: більш людяний і менш людяний. Навіть на глобальному рівні, мені здається, з’явилася ця потреба, щоб Церква була голосом сумління. Бо візьмімо, наприклад, відповідальних за війну: Церква, очевидно, не може нікого примушувати, але вона завжди намагається підтримувати хоч мінімальний контакт з усіма; вона також намагається знайти способи казати — можливо, не прямо, але зрозумілими способами, апелюючи саме до сумління, — про невідкладну потребу припинити війну. Очевидно, що це важка роль, але це одне з головних служінь Церкви — бути голосом сумління, намагаючись зрозуміти, якими словами звертатися. І вона продовжує це робити.
— Ви зустрічалися з багатьма родичами — матерями і батьками, дружинами, дітьми, сестрами і братами військовополонених і зниклих безвісти. Що допомагає їм не впадати у відчай?
— Очевидно, що родичі потребують великої духовної підтримки. Зустрічаючись із ними, я кажу: «Коли ви молитеся за своїх близьких — або, якщо ви невіруюча людина, коли ви думаєте про своїх близьких, — я знаю це з розповідей полонених, які вийшли на волю, — то молитва чи навіть проста думка передається, вона доходить. Я чув розповіді колишніх військовополонених, які говорили, що з відчаю або через тортури, яких зазнавали, вони думали накласти на себе руки, але їх рятувала або думка про Бога, тому що віра часто рятує, або пам’ять про близьких, про членів сім’ї.
Ми знаємо, що молитва чи думка доходить, так би мовити, фізично, до рідних і підтримує їх. Але очевидно, що є потреба супроводжувати цих родичів у більш структурований спосіб. Я би сказав, що супровід цих людей ще недостатньо добре поставлений, тут потрібні фахівці, психологи, а часто потрібна проста присутність поруч. Іноді, коли члени сімей ув’язнених приходять до мене на зустріч, то важливо просто дати їм виговоритися. Але важко охопити всіх, тому що членів родин — тисячі, бо полонених тисячі. Є також ініціативи з боку Церкви щодо підготовки священників і волонтерів Карітасу для допомоги цим людям. Тому що було би занадто банальним сказати цим людям: «Все буде добре!» Потрібна підготовка, навіть спеціальна підготовка, щоби з ними розмовляти. Часто не треба нічого говорити, а просто бути поруч, мовчки.
— Ваше Преосвященство, чи хотіли б Ви щось додати?
— Я хотів би додати, що завжди велика радість бачити групи людей, які продовжують приїжджати сюди з різних країн: з Італії, Польщі, Франції, Німеччини. Іноді вони привозять допомогу, невелику, бо це прості люди. Але це справді приносить радість. Їхня присутність створює певний контраст із тим, як про війну говориться в засобах масової інформації, де війна часто обговорюється лише в цифрах, тобто в менш людяних аспектах, або ж даються лише холодні коментарі.
Натомість візити молитовних груп чи волонтерів завжди приносять радість, бо дають віру в те, що є серце, є людяність, — а це вже вселяє надію. Війна є диявольською ще й тому, що хоче вбити довіру до людства; вона загрожує знищити довіру до всіх міжнародних структур, до всіх об’єднань країн, тому що результати є такими, наче б їх не було. Свідчення волонтерів і тих, хто приїжджає сюди, створюють контраст, показуючи, що є турбота, є небайдужість, є людяність. І я хотів би, користуючись нагодою, подякувати кожному з них за ініціативи, які вони здійснюють.
фінансово.
Щиро дякуємо!
