З нагоди 25-річчя відновлення структур Римо-Католицької Церкви в Україні, пропонуємо розповідь про Яна Ольшанського, який відроджував Церкву на Поділлі.
Доповідь на тему: Єпископ Ян Ольшанський (1919-2003 рр.), батько священиків, бідних та знедолених, виголошена у Городку під час відзначення 25-річчя відновлення семінарії
Свідчення життям є великим знаком віри в Ісуса Христа. Ця життєва істина має великий вплив на сучасну людину. Таке свідчення насправді діє, притягуючи до себе без примусу. Воно пропонує людині, яка має розвинену техніку, але сама недорозвинена морально та вразливою психологічно, передавати радість і мир, не зважаючи на страждання і смерть. Це свідчення здатне пробуджувати в людині бажання мати участь у повноті життя. Так, люди сьогодні потребують більше мовчазних свідчень любові Христа, більше таких прикладів, у яких Євангеліє постає як цінність і водночас привабливість.
Під час зустрічі з католицькими єпископами України, яка відбулася 24 червня 2001 р. в Апостольській нунціатурі м. Києва, папа св. Йоан Павло ІІ звернувся до єпископів такими словами:
«Вітаю та обіймаю усіх вас у Господі! Великою радістю для мене є можливість зустрітися з вами на вашій улюбленій землі. Уже протягом десяти років, тобто відколи ваша країна після закінчення комуністичної диктатури наново здобула незалежність, церковні спільноти почали реорганізовувати своє життя для проведення більш дієвої душпастирської діяльності, з надією вдивляючись у майбутнє. Серед вас ще є священики та єпископи, які зазнали в’язниць і переслідувань. Зі зворушенням обіймаючи вас, найдорожчі брати, звеличую Бога за ваше вірне свідчення. Воно мене заохочує, щоби з дедалі відважнішою посвятою виконувати моє служіння у Вселенській Церкві».
Як згадувалося, людина сьогодні потребує «свідків Христа» тому, що дедалі частіше чути розмови про кризу віри. Працюючи над цією актуальною темою, хочу висвітлити свідчення віри святої пам’яті єпископа-ординарія Кам’янець-Подільської дієцезії Яна Ольшанського. Цим самим хочу підкреслити і вшанувати пам’ять про нього та зберегти її, як скарб і спадок для нових поколінь третього тисячоліття.
Стан Римо-Католицької Церкви на Поділлі був важким. Період 1940-1960 років дослідники характеризують поступовим закриттям храмів та зменшенням кількості парафіян. Для роботи з релігійними громадами при виконавчому комітеті Кам’янець-Подільської обласної ради НКВС встановило посаду уповноваженого у справах культів, який на практиці здійснював контроль та нагляд за католицькими, православними і протестантськими спільнотами. Місто Городок не стало винятком.
Люди довго чекали на священика. Не зважаючи на погрози, збиралися разом на спільну молитву. Один із чоловіків одягав комжу, запалював у капличці свічки і з сакристії урочисто вносив Месал та клав його на вівтар, потім дзвонив у дзвоник — і цілу годину люди молилися, співали побожних пісень. Минали роки, а священика їм не давали. Люди не раз їздили до Львова й Луцька, падали навколішки і просили єпископів, щоб дали священика до Городка.
1944 року до Львівської курії з проханням про нових священиків для Кам’янець-Подільської та Житомирської дієцезії звернувся луцький єпископ Адольф Шельонжек . Тоді ж Митрополича Львівська курія звернулася до духовенства із запрошенням до душпастирської праці на Поділлі. На прохання відповів молодий двадцятип’ятирічний священик, о. Ян Ольшанський , випускник львівської Вищої духовної семінарії. Далі адміністратор Кам’янець-Подільської дієцезії о. Адольф Кукурудзінський, за згодою архиєпископа митрополита Броніслава Твардовського, вручив о. Яну Ольшанському декрет, згідно з яким він 1944 року став адміністратором парафії Святого Станіслава, єпископа і мученика, у Городку.
Прибувши в Городок, о. Ян, можна сказати, бере на себе величезний тягар, адже по суті він був єдиним священиком у місті та його околицях. Метою радянського уряду було знищити Католицьку Церкву в Україні. Досить швидко стало зрозумілим, що для досягнення цього результату необхідно знищити пророчу силу християнського свідчення, а особливо тих, хто підтримував і розвивав життя Римо-Католицької Церкви в Україні. Священики були першими, кого переслідувала комуністична влада. Одних переслідували, інших кидали до в’язниць і вивозили до Сибіру. Багато з них підтвердили свою вірність життям, а багато хто самовіддано працював всупереч антирелігійній владі, щодня ризикуючи своїм життям.
Восени 1944 р. органи НКВС у Кам’янець-Подільській області заарештували адміністратора Кам’янець-Подільської дієцезії о. кан. А. Кукурудзінського та о. Олександра Беня. На цьому антирелігійна система не зупинилася. Наприкінці 1945 р. із 6 священиків, які були зареєстровані у Кам’янець-Подільській області, залишилося лише троє. Решта були заарештовані або депортовані за межі УРСР. Вірні парафії св. Станіслава у Городку, рятуючи о. Яна Ольшанського від арешту, допомогли йому виїхати 1946 р. до Львова.
У Львові він служив вікарієм у парафії Матері Божої Сніжної. Одночасно допомагав у латинській катедрі. Активно провадив душпастирську працю серед дітей та молоді. Наприкінці другого року душпастирської праці на Львівщині влада запрагнула, щоб о. Ян покинув межі міста. Уповноважені мотивували це тим, що на нього чекають католики на східних теренах. Ця логічна мотивація мала на меті змусити молодого священика виїхати з міста. Таким чином хотіли позбутися активних молодих душпастирів, очікуючи швидшого відходу старших священиків. 1948 року о. Ян Ольшанський повернувся у Городок.
Отець Ян викликав велику пошану та вірність своїх парафіян, саме тому він був болючим місцем для місцевих комуністів, які пильно за ним стежили. Про один із таких методів впливу на священика розповідає с. Станіслава з Городка:
«Дуже був бідний, дуже мучили. Був травень місяць. Ми йшли на травневий молебень і побачили о. Яна. В ті часи заставляли давати велику позику. А він звідки мав? Кличуть його до сільради. Завели його в хату і закрили, а ми всі кругом тієї хати пильнуємо. Вони стукають кулаками об стіл і кажуть, щоб підписав позику. А ми в той час зайшли і слухаємо під дверима. Одна жіночка з нас мала корову. Вона не витерпіла та й закричала до них: “Пустіть мого сина! Я вам корову віддам!” Вони перелякалися трохи і відпустили його».
Очевидно, що комуністи побоювалися розширення впливу Католицької Церкви на міське населення й намагалися обмежити діяльність священиків лише сільською місцевістю. Через душпастирську активність о. Яна Ольшанського, а саме завдяки катехизації, комуністична влада позбавила його права виконувати священицькі обов’язки на території м. Городка. Саме тому 1958 року молодий душпастир був змушений залишити парафію. Отець Ян Ольшанський у розмові з Кшиштофом Ренніком сам розповів про цю подію:
«Вигнали мене з Городка 1958 або 1959 року. Я в Городку працював 12 років, із дворічною перервою. То була дуже активна парафія. А чому тоді вигнали? Вам краще в радянської влади запитати! Викликали мене до Києва і сказали: “Більше вам Городка не бачити!” А пізніше все, що сказали, було вигадане. Я мав у лотереї виграти 25 тис. рублів. Пізніше мав їх переказати на дім дитини. Коли мені це сказали, я їх запитав: “А що мав із тими грошима робити, ніби їх на добру ціль переказати?” А от і ні, — відповіли ті, — повинні дати їх на район. Дали би на дитячий садок, то сказали б, що проплатив обіди. Ясно що то була вигадка, вони хотіли знайти причину, щоб мене вигнати з Городка. А чому саме в Маниківці? Тому, напевно, що з тих Маниковець велика відстань і важко кудись дістатися. До Львова далеко, а їх це дуже турбувало, що я їздив до Львова. До Кам’янця-Подільського з Маниковець доїзд був поганий, а їх дратувало, що до мене в Городок приїздили люди також із Кам’янця-Подільського. Там не було священика, і багато прихожан бували в Городку. Але хтіли мене закрити в такій глухоті, щоб ніхто до мене не потрапив».
Згідно з інформацією радянських органів контролю, релігійність населення у країні зростала. Відповідно, контроль та звітність з боку антирелігійної влади посилювався. Уповноважений у своїй характеристиці про діяльність священика написав:
«Он является религиозным фанатиком, каждый день утром и вечером стоял в каплице на коленях и молился. На квартире, где жил в Городке Ольшанский, не было радио, не выписывал газет, читает только религиозную литературу. Однажды он приехал к уполномоченному, пока ждал приема читал молитвенник. Уединяется, старается ни с кем не встречаться. Строго выполняет религиозные каноны. Своими примерами воспитал религиозный актив из верующих. Религиозное общество оказалось очень активным. На месте было установлено, что Ольшанский допускал нарушения Советского законодательства о культах. Он выступал перед верующими с паперти, т.е. под открытым небом. Он фотографировался, а фотокарточки продавались верующим, которые вешали их рядом с иконами в квартире. Ольшанский вместе с религиозным активом пустил слух, что якобы он выиграл 25000 рублей и отдал их в детдом, этим самым хотел подчеркнуть доброту его церкви к детям. На религиозный праздник рождество в 1958 году в Городке религиозники под руководством ксендза пышно украсили каплицу, вход от дороги до каплицы и вокруг каплицы был обвешан самодельными из реек фонарями, в которых горели свечи, а на вощаной бумаге фонарей, заменяющих стекло, были различные религиозные изображения, таких фонарей было около 140».
Звіти працівника партії свідчать за себе. Тому темпи радикального наступу були спрямовані на скорочення кількості саме священиків як організаторів релігійного життя парафій.
Праця, яка чекала о. Яна у Маниківцях, характеризувалася активною антирелігійною пропагандою, провадженою під гаслом подолання «деформації церковної політики соціалістичної держави». Цей період став для української Римо-Католицької Церкви часом безупинних жорстоких гонінь. Метою було обмеження душпастирської діяльності, а також зручніший контроль за діяльністю священиків. Таке розпорядження не оминуло о. Яна Ольшанського, який був під особливим наглядом працівників антирелігійного апарату.
1959 року він отримав постанову на перенесення до парафії Пресвятого Серця Господа Ісуса у с. Маниківцях. Влада, сподіваючись угамувати активну душпастирську діяльність, скерувала о. Яна Ольшанського у забуте село на Хмельниччині. Парафіяни з нетерпінням чекали на священика, який під пильним наглядом уповноважених прибув на парафію.
У селі люди радісно зустріли довгоочікуваного душпастиря:
«Часом тут приходила така пані Ориховська, вона була монахиня таємно. Вона багато чого розповіла мені про побожний дух ксьонза Яна Ольшанського. Розповідала, як вона привозила його сюди на парафію. Поїхавши за ним із чоловіками й транспортом, стоїмо чекаємо, а його немає! Пізніше помітили, що хтось іде. Пані Ориховська питає: що то за дитина йде? Що вона зможе зробити на такій парафії? Згодом вона до мене підходить і каже: “Але та дитина, ставши при амвоні, як сказала проповідь, — то в тому маленькому тілі виявився присутнім потрійний дух!”»
Отець Ян Ольшанський оселився в убогій хатинці, оскільки при храмі не було нічого, що могло послужити для помешкання. Тісна хатинка із солом’яною стріхою стояла неподалік храму.
Але це не заважало підтримувати контакт із багатьма людьми. До нього приходило багато листів та приїздило безліч людей. Він був духовним отцем для багатьох. Через душпастирську активність о. Яна Ольшанського влада обмежувала виїзди до інших парафій. Тому люди численно приїжджали до с. Маниківців. Люди тягнулися із Шарівки, Городка, Деражні, Бару, Віньковець, Кам’янця-Подільського, Хмельницького, Гречан, Вінниці.
Влада не давала спокою. Перед великими святами викликала і давала вказівки щодо праці з дітьми та молоддю. Члени комісій, які слідкували за розвитком душпастирського життя на парафії, звітували про діяльність священиків. На порушення законодавства реакція влади була миттєвою. У своїх звітах і доповідях уповноважені описували усі дії священика. Контроль з боку органів державної влади охоплював цілісність та поодинокі випадки порушень. Про один із таких випадків згадує пан Станіслав Нагорняк:
«Десь 1974 року під Великдень ми об’їхали всі парафії, але це ще був не сам Великдень. Тоді так збіглося, що була Пасха православна і католицька. Бо коли католицька, то викликали отців Ольшанського, Гладисевича, Карасевича. От їх викликали, кажуть про молодь і дітей, та інше різне. Якщо будуть порушення, то все заборонять. Ну й вимагають слова. Батюшки сидять, а в них питають, як вони на це дивляться. Вони кажуть: “Не буде!” А вони любили о. Ольшанського за його скромність. Коли черга дійшла до о. Яна, уповноважені питають: “Ян Янович, а ви чого мовчите? Так будуть діти у вас?” Ксьонз Ян у відповідь каже: “Я вам присягаю, моїх дітей на Службі не буде!” Пізніше, переказують, коли Ольшанський вийшов і ці залишилися, — вони схопилися за голови і кажуть: “Слухай, він же нас обманув! У нього ж своїх дітей немає! Що він сказав?” А він так спокійно відповів їм. Я був свідком багатьох ситуацій, — продовжує пан Станіслав, — як він говорив: “Не думайте, що будете казати; Господь буде за вас говорити”. Він був настільки мудрою людиною. Господь давав йому мудрість».
Завдяки зусиллям о. Яна Ольшанського РКЦ на території Хмельницької області поступово відроджувалася. Люди з’їжджалися з усіх околиць, аби скористатися душпастирськими послугами отця. Багато з них довгі роки не бачили священика. Вірні були змушені подорожувати у тісних і перевантажених автобусах, разом із невіруючими, які насміхалися з них та ображали. Віра не була знищена й продовжувала жити у людях. Велика радість і водночас смуток переповнювали серця парафіян, коли настав час прощатися з о. Яном, бо 16 січня 1991 року парафіяни, які прийшли на Службу Божу, дізналися про призначення о. Яна Ольшанського на єпископа.
Розвал комуністичного тоталітаризму в Радянському Союзі й тих країнах, які були під його впливом, дали шанс на відродження релігійного життя, прояви якого були нищені у минулому. Цілком зрозуміло, що релігійне життя було би неможливим без радикальних політичних змін, які створили необхідне громадсько-політичне тло. Наслідком цих змін стали: 1) вихід діючих у радянський час конфесій з‑під надмірної державної опіки; 2) активізація церковного життя; 3) повернення релігійних організацій до виконання заборонених у тоталітарному суспільстві, але генетично властивих їм функцій (душпастирської, харитативної, місійної); 4) набуття легального статусу раніше забороненими релігійними структурами; 5) розширення місіонерської діяльності для священиків, які прибули з-за кордону; 6) посилення релігійного впливу в усіх сферах громадського життя.
На 1991 рік ситуація змінилася настільки, що Апостольський Престол відважився відновити структуру Католицької Церкви на території України. Рішення, яке 16 січня 1991 року ухвалив Святіший Отець Йоан Павло ІІ, мало наслідком те, що переслідувана доти Католицька Церква в Україні почала розвиватися відкрито. Ще під час розмови з Президентом Радянського Союзу Михайлом Горбачовим Папа сказав, що не може забути про кілька мільйонів українських католиків латинського та візантійського обрядів, які позбавлені можливості офіційно визнавати свою віру. Того пам’ятного дня папа Йоан Павло ІІ відновив римо-католицьку ієрархію в Україні, призначивши єпископів для трьох дієцезій. Серед числа номінованих були: о. Ян Ольшанський, о. Маркіян Трофим’як та о. Владислав Кєрницький.
Ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії єп. Ян Ольшанський, безмежно уповаючи на Боже провидіння, з відвагою розпочав різнопланову душпастирську діяльність на довірених йому теренах. Велика ревність і турбота про довірений Божий люд зробила з нього душпастиря на взірець Учителя з Назарета. Його любов до Церкви і праведність життя дали поштовх стрімкому розвитку церковних структур на території Незалежної України. Брак священиків був відчутний з огляду на значні потреби вірних та збільшені території дієцезії. Для душпастирської праці були запрошені священики з інших дієцезій, а особливо з‑за меж України. Єпископ знав, що це розв’язання проблеми буде тимчасовим. Тому на перше місце серед організаційних справ він поставив справу створення семінарії у Кам’янець-Подільській дієцезії. Таке прагнення єп. Ян Ольшанський мав ще задовго до її заснування. Про палке прагнення відновити семінарію розповідає пан Станіслав Нагорняк:
«Що цікаво, його молитви завжди закінчувалися однією лінією. Молився за молодь, хворих, за навернення і так далі. Але ніколи не було пропущено [прохання] за священицькі покликання. На Службі Божій у Молитві вірних повторював: “Молімося за добрі й численні покликання”. Він молився дуже багато — і це його нагорода. Перша семінарія постала у нашій дієцезії. Не в Житомирі, хоча в Житомирі було більше католиків. Він цьому, як дитина, радів. Знову ж таки, власті приїздили й говорили то за катедру, що не так катедру робили, то за семінарію. Пам’ятаю, як один із представників властей мені говорив, коли я приїздив до Хмельницького: “Як там Ян Ольшанський?” Ну хворий! “Він напевно хоче зложити руки, коли семінарію віддамо. А тут ніяк не можна дійти до згоди з місцевими”. Такі його були слова. Єпископ Ян постійно хотів, щоб була семінарія. Він дуже її любив. Семінарія була для нього чимось особливим. Семінарист — це було святе щось для нього».
Повернення семінарійного будинку в Кам’янці-Подільському залишалося під великим сумнівом. Після всіх звернень до органів державної влади залишалося вже мало надії на те, що влада віддасть історично-церковне майно. Єпископ Ян Ольшанський запропонував о. Владиславу Ванаґсу створити духовну семінарію в Городку, яка безпосередньо готувала б кандидатів до священства. Після спільних домовленостей 1 жовтня 1991 року єп. Ян Ольшанський декретом відновив духовну семінарію, місцем розташування якої стало м. Городок Хмельницької області. Організація духовної семінарії була важливою для відродження не лише Кам’янець-Подільської дієцезії, а й усієї України. Вона була першою римо-католицькою Вищою духовною семінарією після відродження церковних структур в Україні. 28‑го жовтня 1991 р. Рада у справах релігії при Кабінеті Міністрів України зареєструвала статут духовної семінарії . Ректором семінарії призначили о. Яна Слєповронського. Її функціонування стало можливим завдяки сприянню Церкви в інших країнах: Польщі та Словаччини, звідки прибули викладачі та сестри Інституту богопосвячених осіб (Словаччина); привезено підручники, теологічну літературу.
Розвиток семінарії виявився таким динамічним, що можна було розпочати старання про афіліацію до Богословського факультету Латеранського університету в Римі, яка відбулася 1996 року. З часом Кам’янецька семінарія не лише набувала дедалі більшого значення як осередок, що формує нових священиків, а й перетворилась на своєрідне науково-душпастирське середовище, де нерідко зустрічаються видатні вчені, здебільшого з Польщі, аби замислитися над минулими й сучасними проблемами як історичного, так і філософського й теологічного напрямку.
Єпископ Ян Ольшанський особливо цінував дар покликання до священицького життя. Він убачав у ньому велику гідність, тому турбувався про нові, святі й численні покликання. Тому що священство — це велика честь, але й великий тягар, воно пов’язане з великою відповідальністю. Кожного священика єп. Ян віддавав під опіку Божої Матері. Про велич священства у житті єпископа розповідають свідки, які завдячують йому власним покликанням:
«Для нього священство було великою повагою. Він не дивився на мудрість чи титули, для нього священство було святе. Він повторював вираз: “Господь мільйони обійшов, а на тебе звернув увагу, бо тебе покликав до священства; яка це велика гідність — бути священиком!” Або вираз: “Бути священиком згідно з Серцем Ісусовим.” Тішився з нових покликань, біля нього завжди були міністранти. Він їх не вербував, а готував. Коли їздив по парафіях — просив про нові покликання. Якщо люди просили священика, він відповідав: чи ви дали когось у семінарію? Мав батьківський підхід, як мама до дитини — так він до священика. Віддав би все для кожного з них. Постійно все віддавав під Божу опіку, під опіку Матері Божої. Молився за Церкву, за пастирів. Дуже любив священиків, вони для нього були все. Кожний священик для нього був як дар Божий, він за нього молився і жертвував особисто».
Стан здоров’я єп. Яна Ольшанського погіршувався. Недільного ранку 23 лютого 2003 р., після прийняття Святого Причастя, Його Преосвященство єпископ Ян ослаб. Про відхід великого пастиря розповідає с. Анна Стара:
«Єпископ помирав у повній свідомості. Я на хвилинку вийшла до сестри, яка прийшла на курію. Ми разом сиділи з єп. Леоном, отцем Кшиштофом і сестрою, аж тут прибігла сестра Тереза і сказала, що єп. Ян помирає. Ми прибігли одразу. Він дуже легко вмирав, як каже сестра Тереза, ми щойно розмовляли. Ми молилися біля нього, і він відійшов. Щоб робити великі чудеса, не мусиш бути святим. Треба робити найбільше і водночас найменше чудо — допомагати людям навернутися до Бога, що й робив о. єп. Ян. У ті часи в Україні це було найбільш необхідне. У нього було те, чого Ісус від нас хоче: це молитва й повна відданість Його Божій волі. Бо одне — це прийняти і виконувати, а інше — прийняти і виконувати з любов’ю».
Відхід пастиря Кам’янець-Подільської дієцезії викликав у людей великий смуток, а водночас вдячність за дар служіння. Смерть єпископа Яна сколихнула всю дієцезію, і не тільки. У день його смерті по всій дієцезії били жалобні дзвони, які сповіщали відхід великого пастиря.
Отже, якщо зробити послідовний аналіз всіх історичних подій життя єп. Яна Ольшанського, можна дійти висновку, що Бога і Церкву ніколи й нікому не вдасться знищити. На підставі цієї доповіді можна ствердити, що Римо-Католицька Церква в Україні, разом із її пастирями, також і Кам’янець-Подільської дієцезії, бездоганно склала іспит на зрілість своєї віри. Вона вижила попри все: попри переслідування, страждання, стеження, тортури, заслання, спустошення. А вижила завдяки сильній вірі та незламному опору під час переслідувань.
Папа Франциск в Апостольському листі з нагоди Року богопосвяченого життя підкреслив необхідність приділяти увагу власній історії, вказуючи на збереження своєї ідентичності:
«Рік богопосвяченого життя стосується не тільки богопосвячених осіб, але й усієї Церкви. Тож звертаюся до всього християнського люду, щоб він дедалі більше усвідомлював дар, яким є існування численних богопосвячених чоловіків і жінок, спадкоємців великих святих, які творили історію християнства. Чим була би Церква без святого Бенедикта і святого Василія, без святого Августина і святого Бернарда, без святого Франциска і святого Домініка, без святого Ігнатія Лойоли та святої Терези Авільської, без святої Анжели Мерічі й святого Вікентія де Поля? Список був би майже нескінченним, аж до святого Йоана Боско і святої Терези з Калькутти. […] Необхідно приділяти увагу власній історії для того, щоб зберегти живою ідентичність спільноти, як також щоб зміцнювати її єдність та почуття приналежності її членів до неї. Все це є повчальним та у своїй сукупності стає закликом до навернення. Тому, розповідати власну історію означає прославляти Бога і дякувати за всі Його добродійства».
фінансово.
Щиро дякуємо!
