Інтерв’ю

Будувати мости між Сходом і Заходом, — о. Лєшек Крижа

Czytać po polsku

02 Травня 2018, 17:22 1813

 

Директор спілки «Допомога Церкві на Сході» при Єпископаті Польщі о. Лєшек Крижа TChr у розмові з CREDO.

Як і чому Католицька Церква в Польщі допомагає Церквам колишнього Радянського Союзу: від України і Білорусі до далекого Сибіру, Казахстану й Таджикистану, чому він особисто так уболіває за «східну справу» та як це — слухати нічні снаряди у Донецьку і пройти Хресну Дорогу вздовж лінії фронту.

 

— Розкажіть, будь ласка, про роботу спілки «Допомога Церкві на Сході».

— Розпад Радянського Союзу відкрив можливості для відродження Католицької Церкви за східними кордонами. Тоді польські єпископи вирішили, що на таку ситуацію потрібно якось реагувати. І прикладом такої реакції стало створення спілки «Допомога Церкві на Сході», яка, власне, і мала надавати допомогу. Ця допомога в різних формах надавалась від самого початку. І, зрештою, як підкреслюють самі єпископи, першою і найбільшою допомогою було те, що на ці терени, де не було духовенства, з Польщі були послані священики і сестри-монахині. Це була перша і найважливіша допомога. Але за нею мала послідувати і допомога матеріальна. Тому кожної другої неділі Адвенту в Польщі та в полонійних осередках по світу проводився збір коштів, призначених для реалізації проектів, які приходять до нас з‑поза східного кордону. Тут ми могли б перерахувати, називаючи по черзі, усі країни колишнього Радянського Союзу, хоч я не люблю цього формулювання: адже це історія, яка вже минула. Ми приходимо з цією допомогою і до Литви, і до Латвії, до Білорусі, і в Україну, і в Росію — в ту далеку сибірську Росію, — і до Казахстану, і до всіх країн Середньої Азії. Отже, справді, це розлогий терен, і таких місць дуже багато. Щороку ми намагаємось реалізувати від 400 до 500 різних проектів. Ми намагаємося дати позитивну відповідь на кожний проект — звісно, настільки, наскільки нашого фонду вистачає. Але головне, про що йдеться, — щоб ми були своєрідним мостом. Бо тут важливе не тільки те, щоб ми давали гроші й більше нічого. Йдеться про будування взаємних стосунків. Зараз ми дедалі більше посуваємося в цьому напрямку. Люди зараз дедалі більше виїжджають із Польщі в Україну, Білорусь, до Казахстану й навіть до Сибіру, і повертаються звідти із зовсім іншим наставленням, зовсім іншим мисленням. І це для мене найцінніше.

— Які ініціативи ви підтримуєте?

— Зараз нам вдалось організувати так званий молитовний міст. Наразі — між парафіями в Польщі та парафіями в Сибіру. Вже таким молитовним мостом об’єднані понад 10 парафій, які можна назвати, партнерськими. Люди з польських парафій приїжджають у далекий Сибір. У Сибір, який в нас часто викликає такі асоціації — адже ми невільники стереотипів: далеко, бідно, холодно… Повертаються звідти з зовсім іншим мисленням: що там також живуть люди, вони мають свої радості й смутки, і що там теж приємно бути, і що ті люди також багато чого нам дали. Що ми не тільки даємо, але й багато чого отримуємо. Більше того — часто ми отримуємо більше, ніж самі спромоглися дати. Саме це для мене має найбільшу цінність. І, крім іншого, наша спілка служить також і тому, щоб будувати ці взаємні відносини. Відносини, які перевищують те, що нас ділить: адже ми бачимо, як виглядає політика, як виглядають різні історичні нашарування, — а ми хочемо бути якби понад усім цим. Будувати те, що можливо, на суто людських площинах. Для нас площиною будування відносин є саме парафіяльна спільнота. І тому ми спрямовуємо допомогу до парафіяльної спільноти: до настоятелів, до сестер-черниць, хочемо підтримувати усі ті справи, які вони на місці реалізують. Нам це дає впевненість, що кошти будуть добре використані.

Звісно, долучаємось і до того, щоб підтримувати в тих чи інших формах католицькі медіа в різних країнах. Підтримуємо і багато благодійних справ. Особисто я бачу — коли їду за східні кордони, — що там, де Католицька Церква в абсолютній меншості, саме харитативні справи є її своєрідним розпізнавальним знаком. Справді, ми беремось за такі справи, за які ніхто не береться. Я завжди вважав і вважаю це конструктивним. Прекрасно те, що ці справи теж перевищують те, що нас розділяє. Коли ми відвідуємо дитячі лікарні, куди крім сестер-черниць ніхто не приходить, — ніхто не питає, чи ця дитина православна, мусульманська, віруюча чи невіруюча. Це дитина, яка потребує допомоги, потребує, щоб її відвідали, щоб із нею порозмовляли. Це — фантастично. До цих справ наш колектив намагається долучатися і допомагати.

Підтримуємо різні акції, наприклад, Дім самотньої матері, що надзвичайно важливо. Підтримуємо навіть «вікна життя». Поки що в Росії вдалося відкрити одне. Не знаю, чи воно ще функціонує, але тоді це була неймовірна подія… Гадаю, це одна з тих перспектив, про які треба подумати на майбутнє. «Вікно життя» пройшло свої випробування в Польщі, вони діють у кількох місцях, і завжди якесь життя вдається врятувати. Це велика радість: і матір набагато спокійніша, бо не зробила найстрашнішого, і ми радісні, бо врятовано людське життя. Це те, про що варто подумати і що варто підтримувати.

— Важко не помітити Ваше особисте залучення у ці справи…

— Так, це правда. Скажу відверто, що не маю жодних східних коренів ані родичів за східними кордонами. За походженням я з кашубів, народився в Польщі на Балтійському морі, але від самого початку з моїм покликанням так складалося, що я був пов’язаний — здається, випадково, але я знаю, що випадковостей не існує — саме зі Сходом. 1990 року, як був дияконом, мав нагоду поїхати саме до Вінниці. І там протягом місяця відбув свою першу дияконську практику: в храмі, яким зараз опікуються отці-капуцини. Тоді ми, христусовці, прийняли цей храм. Саме ми повертали його до нормального культу. Пам’ятаю, як ми рубали перекриття, якими він був поділений на поверхи… Для мене то був неймовірний досвід.

Пам’ятаю виїзди: тоді ще перші виїзди до тих сіл, містечок навколо Вінниці, де ще не було храмів. Де храми були або щойно повернуті, або зруйновані. Пам’ятаю Святу Месу в Телепеньках, наприклад. Для мене це було незабутнє переживання, коли в храмі, з якого зробили млин, на тих всіх жорнах, боднях було влаштовано вівтар… неймовірно. І після цього досвіду я, так би мовити, підхопив «східну бацилу».

Потім життя протікало нормально, але згодом мій генеральний настоятель вирішив, що як я дияконом був за східним кордоном, то, може, саме я міг би зайнятися служінням наших співбратів-христусовців на Сході. Тоді переді мною відкрилась величезна ділянка, бо брати працювали в Білорусі, Україні й Казахстані. І я багато років кружляв між цими територіями, між різними осередками. Пам’ятаю перший виїзд до Казахстану. Подорож із Варшави тривала п’ять днів. Потім я був душпастирем у Німеччині, дев’ять років служив у Будапешті полякам, які мешкають в Угорщині. І врешті повернувся до того, що було, так би мовити, закладено спочатку: до служіння Церкві на Сході.

 

— Отче, Ви часто приїжджаєте в Україну, і ми знаємо, що Ви бували на Донбасі, де зараз війна…

— Так, ми дотримуємось принципу «бувати там, куди йде наша допомога». Не завжди це вдається, але я намагаюся цього дотримуватися, щоб бачити, як усе виглядає і як функціонує. Адже зовсім інакше сприймаються прохання, які до нас приходять, коли знаєш, як це виглядає там, на місці! Знаю особисто багатьох священиків зі цих місць, і стосунки з ними зовсім інші. Це вже не суто офіційні зустрічі: звернення, відповідь — і на цьому контакти завершуються. Завжди є продовження. Так, я мав нагоду бути в Донецьку, зовсім недавно. Це не було просто, але вдалося подолати всі перешкоди, дістатися Донецька. Там працює о. Микола Пілецький, мій співбрат-христусовець, який, ще бувши кліриком, дуже часто мені допомагав у поїздках на схід України. Враження насправді неймовірне. Там Церква дуже нагадує первісну: група людей, для яких недільна Свята Меса — це справді надзвичайно важлива подія. І коли темніє — навіть не треба відчиняти вікно: до самого ранку чути постріли, вибухи… Вранці це закінчується, а ввечері починається знову. Все це справляє тяжке враження, але я тішуся, що парафія функціонує, що кожної неділі люди можуть збиратися на Євхаристію, можуть молитися. Там усе не закінчується Месою, там Євхаристія набуває продовження у зустрічах, розмовах, яких ці люди, на мою думку, дуже потребують. І мені дуже приємно, що ми, як спілка Допомоги Церкві на Сході, можемо не бути пасивними в таких ситуаціях, а допомагати.

— Допомогу отримують також і прифронтові зони?

— Так, я мав нагоду проїхати, навіть двічі, всю лінію фронту. Від Маріуполя до Харкова, через Покровськ та інші населені пункти по дорозі. Це також були незвичайні зустрічі —коли від лінії фронту нас відділяли кілька кілометрів. Ми також мали змогу проїхати Хресною Дорогою: не знаю, чи вам відомо, але є Хресна Дорога, прокладена вздовж лінії фронту. Прекрасна Хресна Дорога, можна сказати міжконфесійна, оскільки її робили і греко-, і римо-католики. І це також був непересічний досвід.

Тамтешні парафії займаються не тільки своїми парафіянами: вони мусять бути широко відкритими для тих, хто прибуває з другого боку лінії фронту. Таке їхнє особливе завдання. Це непросто, напевно непросто; але я радію тому, що вони беруть на себе це завдання.

Центр, який функціонує в Харкові — медичний центр, — це щось воістину видатне. І можна навести багато прикладів, коли парафії займаються не тільки своїми справами, своїми вірними, але відкриваються, щоб допомагати багатьом-багатьом людям, які їхньої допомоги потребують. І ми також намагаємося брати участь у цій допомозі.

— І це також є будуванням того мосту, про який Ви говорили на початку.

— Так, абсолютно так. Стільки вдасться вибудувати? — зрозуміло, що всього не вдасться, адже є різні поділи, зіткнення, відмінності… Однак є певний простір, на якому можна збудувати щось спільне. Ми намагаємося цей простір знайти і на ньому щось збудувати. Для мене найцінніше, коли люди з зовсім іншими поглядами виїжджають за східний кордон, бачать зовсім інше, ніж уявляли, і повертаються, якщо можна так сказати, «заступниками» цієї «східної» справи.

— Розкажіть про досвід роботи в мусульманських країнах, де Церква не може діяти відкрито.

— Так, це справді видатний досвід. По-перше, тому, що там Церква у меншості, а по‑друге, тому що вона справді не може діяти назовні, жодним чином не може виявляти свою віру. Функціонування Церкви там непросте. Цей терен — дуже делікатний. Але важливо те, що Церква там взагалі є, і що ті, хто хоче потрапити до неї, можуть це зробити; а головне — що й там Церква виконує своє завдання. Більше того: нині Церква там починає бути не якимось чужим, небажаним «інородним» тілом, а дійсністю, яка вписується в пейзаж країни. В мінімальному ступені, але Церкву вже приймають. І, як мені здається, не в останню чергу завдяки харитативним справам, які перевищують те, що розділяє людей. Якщо люди бачать, що Католицька Церква, її члени — сестри, священики і вірні (бо це не так, що тільки священики і черниці виконують усю роботу: до неї залучається також і багато вірян) — можуть схилитись над дитиною, однаково, чи польського походження, чи російського; над мусульманином, над католиком, над православним, — то це руйнує мури. Звісно, справи не йдуть «на ура». Проблеми є, і, напевно, ще довго будуть. Але це веде до того, що з’являється стежина, на якій Церква може діяти. І це для мене також радість. Також ці Церкви, назвемо їх меншинними, ми намагаємось охоплювати своєю опікою.

Зараз я летітиму до Казахстану, а незабаром після цього збираюся поїхати до Азербайджану, щоб побачити, як функціонує тамтешня Католицька Церква. Там нещодавно призначений єпископ — перший єпископ Римо-Католицької Церкви в Азербайджані! Ми домовились, що він покаже мені зсередини, як функціонує Церква. Єпископ, у якого на всю країну шестеро священиків і три сестри-черниці! Так виглядає дійсність тієї Церкви. Але вона діє і, я певен, відіграє дуже важливу роль на тій землі.

— Які країни отримують допомогу від «Допомоги Церкві на Сході»?

— Усі країни колишнього Радянського Союзу ми намагаємось охоплювати своєю опікою. Звісно, у різних пропорціях. Адже відомо як, наприклад, виглядає структура Католицької Церкви в Білорусі або в Україні: кількість парафій, кількість вірних тощо. Зовсім інакше це виглядає, наприклад, у Грузії, Азербайджані, Узбекистані чи в Таджикистані. Пропорції дуже різні, але це не значить, що там ми не маємо чого робити. Навпаки: намагаємось пропорційно все зважити і підтримувати.

— Які найбільші справи проводить «Допомога Церкві на Сході»?

— Ми не йдемо такою лінією, щоб вибирати якусь одну справу, яку треба підтримувати. Так задумано від початку. Якби можна було порівняти всю велику справу допомоги Церкві на Сході з будівлею, то можна сказати, що великі організації, особливо — німецькі, дають цеглу, а ми — ті, хто намагається доповнити цю цеглу розчином. Наша допомога порівняно невелика, але ми стараємося заповнити ті «пустоти», які великі фонди не заповнюють. Отож ця справа дуже широка. На сьогодні акцент нашої допомоги — це благодійність, або допомога, спрямована до іншої людини. Це включає в себе і формаційні справи. Бо для мене дуже важливо, щоб ми також формували людей. Адже треба не тільки будувати прекрасні об’єкти, ремонтувати… Це прекрасна справа, це щось неймовірне. Я згадую свій перший виїзд у 1989 році і порівнюю з останніми — це якби їхав зовсім до іншого світу. Але, власне, зараз уся турбота має бути зосереджена на тому, щоб ті об’єкти жили, щоб там була людина — жива, по‑справжньому сформована. Тому ми намагаємося підтримувати саме такі ініціативи, які сприяють формуванню людини: молоді і не тільки. Це великі харитативні справи. Якби хтось запитав: «У чому ми допомагаємо найбільше?», я би відповів: «У цю хвилину допомагаємо саме тому, щоб ці місця культу, ці наші прекрасні об’єкти воістину жили».

— Які плоди цієї багаторічної праці?

— Скажу так: за східним кордоном я більше помічаю плоди праці сестер-монахинь і священиків. Це тому, що ці плоди я бачу тут, у Польщі. Особливо тепер.

Україна усвідомлює, що дуже багато молоді нині виїжджає до Польщі. Так склалося, що вже кілька років я займаюсь молодими людьми, які приїхали з України, Білорусі, також і з Росії на навчання до Польщі. Вони знаходять себе тут, у нашій Церкві, по різних групах і спільнотах. І для мене це свідчення плідності більш ніж двадцятирічної праці там, за східним кордоном. Тому що більша частина — не кажу, що всі, але більша частина — тих, які сюди приїжджають, знаходять себе саме в межах нашої Церкви. Часто вони стають дуже цінними членами різних спільнот, організацій тощо. Це — плід нашої праці, і це, на моє переконання, — привід для радості, гордості й задоволення.

Розмовляли Юлія Завадська, с. Юлія Заводовська

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com z-lib books