У проголошуванні Христа не можна змінювати Його вчення. Можна змінювати способи його переказування. А інколи й потрібно.
Чи може священник замість сутани надягнути вбрання китайського мандарина? (Ні, це не фрукт, це назва китайських чиновників за часів імперії Цінь.) А в проповіді Євангелія можна використовувати конфуціанство? Єзуїт Маттео Річчі (XVI-XVII ст.) не сумнівався, що не тільки можна, а й треба — якщо це сприяє поширенню Доброї новини.
Подібний підхід використав інший єзуїт — Роберто де Нобілі, який у XVII ст. подався на місії в Індію. Він був першим серед європейців знавцем санскриту, цінував індійську культуру, прекрасно орієнтувався у віруваннях і ментальності браминів. Розуміючи тих, до кого прийшов, він зробив так, що вони зрозуміли те, з чим він до них прийшов.
Не всі люди Церкви схвалювали такий спосіб проповіді. Швидко знайшлися прихильники концепції «має бути так, як було завжди». У єзуїтських місіях не все було ідеальним (на рисі Євхаристію служити таки не можна); однак у тому, що з людьми необхідно розмовляти їхньою мовою, була чиста правда.
Вони мали рацію, як і чимало інших місіонерів-новаторів. Наприклад — ті, кого Церква нині зве Апостолами слов’ян.
«Розмовляють по-нашому»
Рік 885‑й, десь у Моравії, швидше за все — у Велеграді. Якраз помер Методій (Мефодій) — місіонер, архієпископ, якого визнали святим і Католицька Церква, і православ’я. По смерті Мефодія хтось написав історію його життя і життя його брала Кирила, який помер за 14 років до того.
«Сталося в ті часи, що Ростислав, князь слов’янський, зі Святополком разом відправили посольство з Моравії до імператора Михаїла, кажучи так: ‘Ото ми з ласки Божої перебуваємо при здоров’ї, і прибули до нас численні вчителі християнські з Волох і з Греків і з Німців, а вчать нас різно. Ми, слов’яни, люди прості, не маємо нікого, хто нам би об’явив правду, зрозуміло її викладаючи. Отож добре буде, владико, якщо пришлеш нам такого мужа, який би нас в усій правді просвітив».
Автор цього листа до імператора писав мовою, зрозумілою для місцевих, і послуговувався алфавітом, що звався глаголицею. Але він би цього написати не зумів, якби не сьогоднішні герої. Рідні брати з Солуня (Тесалонік) Кирило і Мефодій принесли в Моравію звістку про Христа — але вони зробили це з пошаною до культури людей, до яких приходили. Не як ті «з Волох і Греків», що «вчили різно».
З подальшого опису довідуємося, що візантійський імператор Михаїл ІІІ звернувся до Кирила такими словами: «Філософе, чи чуєш ці слова? Отож дам тобі дари многі, візьми з собою брата твого, ігумена Методія. Ви ж солуняни, а всі солуняни чисто слов’янською говорять».
Геніальний алфавіт
Далі ми довідуємося, що після аудієнції в імператора Солунські брати пішли молитися. «Тут об’явив Бог філософові слов’янське письмо. І одразу накресливши літерки та мову уклавши, рушив у путь, узявши Методія. Той же став слухняно служити філософові й навчати з ним. Як три літа минули, повернулися з Морав, залишивши там учнів».
Переконання, що письмо, пізніше назване кирилицею, походить із Божого натхнення, показує важливість, якої надавали факту її створення. Завдяки цьому алфавіту змогла розвиватися слов’янська література; але насамперед — місцеві християни змогли брати участь у літургії, яку розуміли, і читати Святе Письмо.
Святий Йоан Павло ІІ відзначив, що «переклад святих Книг, звершений поступово Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями, надав міць і культурну гідність староцерковнослов’янській мові, яка на століття стала не лише церковною мовою, але також офіційною та літературною, ба навіть поточною мовою освічених людей у більшості слов’янських народів — зокрема всіх слов’ян східного обряду».
Ми до них
— Господь Ісус проповідував Царство Боже так, щоб слухачі Його розуміли. І про це йдеться також і сьогодні: а це означає, що завжди треба шукати «коди», які пасують до конкретної ситуації, — каже о. професор Томаш Шишка, вербіст. — Ми як Церква послані до людей, а не люди до нас. Ми маємо йти до світу, а не світ до нас. Павло каже: я юдей для юдеїв, грек для греків, римлянин для римлян. Щоразу він промовляє дещо іншою мовою, послуговується іншими формулюваннями, — але завжди проголошує Ісуса Христа.
Отці Церкви, наголошує священник, не боялися використовувати надбання грецької та римської культури для проповіді Євангелія. Як і Маттео Річчі та Роберто де Нобілі — надбання тих культур, у які вони потрапляли. Але насамперед вони довго навчалися.
— Вони прекрасно знали святі книги народів, серед яких працювали, — каже вербіст. — Маттео Річчі єдиний із чужоземців склав китайський іспит на чиновника — а це вдалося дуже мало кому. І все для того, щоб бути сприйнятим китайцями.
Суперечки з приводу методів їхньої євангелізації були такі великі, що інкультураційні зусилля єзуїтів Церква оцінила аж перед ІІ Світовою війною. На наше щастя, старання Кирила і Мефодія, а також їхні методи дістали церковне схвалення набагато раніше. Хоч і Солунським братам теж довелося чимало витерпіти від тих, хто бажали, «щоб усе було як раніше», а слов’янські мови вважали «мало гідними» для проповіді Доброї новини. Але Євангеліє поширює своє засіви саме там, де гординя схиляється. Бо найважливішим завжди є принести людям Спасителя, схилитись до тих, хто не знає високої латини чи греки. Кожна мова добра, коли говорить про Ісуса, який нас відкупив.
На підставі матеріалу: Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
