Цьогоріч РКЦ в Україні святкує 25‑річчя відновлення структур. Протягом чверті століття зводилися та відновлювалися святині, створювався парафії, церковні навчальні, відроджувалося чернече життя, розвивалися та поставали рухи для мирян.
Про покликання до праці у нашій країні, формацію кліриків, а також про Україну після розвалу СССР CREDO розповів о. Єжи Курцек, який 20 років був віце‑ректором у ВДС у Городку, а зараз мешкає у Польщі.
— Отче, як Ви відкрили своє покликання до служіння Богові в Україні? Якими людьми, подіями чи фактами Господь послужився, аби Вас «переконати»? Чи одразу Ви розпочали працю у семінарії?
— Початки мого зацікавлення Сходом сягають часів формації у Вищій духовній семінарії у Перемишлі (1970-1976). Я був ініціатором створення так званого Орієнтального (східного) гуртка, яким опікувався професор історії Церкви, великий знавець та поціновувач Сходу о. др. Юліан Атаман. Під час систематичних зустрічей ми представляли доповіді про східну теологію, духовність, історію, українську літературу й культуру. Наш опікун колись працював у Судовій Вишні, знав українську і допомагав нам зрозуміти тексти, написані українською мовою. У храмі, де він був ректором, звершувалася греко‑католицька літургія, хоча УГКЦ не була визнана комуністичною владою.
Важливу роль відіграв також мій єпископ Іґнаци Токарчук, владика Перемишльський (із 1991р. — архиєпископ); він походив з‑під Збаража і був однокурсником єпископа Яна Ольшанського. Владика був переконаний, що комунізм упаде і з’явиться можливість відродження Церкви на Сході. Реалізуючи своє пророче бачення, єпископ Токарчук намагався приготувати священиків до праці на цих землях. Знаючи мої зацікавлення, після року душпастирської праці у Дуклі він скерував мене на навчання до Люблінського католицького університету на секцію порівняльного та екуменічного богослов’я, спеціалізація — православне богослов’я.
1991 року було відновлено структури РКЦ в Україні. Єпископ Ян Ольшанський 1 жовтня 1991 р. створив семінарію у Городку та звернувся по допомогу до свого приятеля, архиєпископа Токарчука. Я в той час готувався вступити до ордену бенедиктинців. 13‑го жовтня я отримав пропозицію поїхати працювати в Україну, про що, зрештою, завжди мріяв. Таким чином, уже 16 жовтня разом з о. Владиславом Халуп’яком я виїхав до Городка і там залишився на 20 років, до 2011 р. Я долучився до о. Яна Слєповронського, обіймаючи посаду відповідального за навчання. У січні 1992 р. приїхав о. Ришард Федерчик і став духовним отцем семінарії. У вересні 1992 р. до нас приєдналися о. Адам Ґардіяш, о. Станіслав Козьол, о. Ян Нємєц. Ось так усе почалося.
— Кажуть, перше враження — найсильніше. Отож якою Вам запам’яталась Україна тих часів?
— Що мене вразило, то це сірість, яка огортала все; у центрі Городка — величезний пам’ятник Леніну, біля школи — «Ленин‑ребёнок»; на заводському будинку великий напис: «Наша мета — комунізм»; порожні магазини, й одночасно храм, переповнений людьми, які ревно молилися; юрби вірних приступали до сповіді та Причастя. 1 грудня 1991 р. я пережив велике зворушення і радість від результатів референдуму, коли народ України обрав незалежність. Католицька Церква могла відроджуватися: створювалася мережа парафій, повертали старі храми (часто у плачевному стані) та зводилися нові. З укриття виходили чернечі згромадження, зростала кількість покликань. То був великий ентузіазм віри й радість від того, що я міг бути свідком тих історичних подій.
— Якщо йдеться про нашу Кам’янець‑Подільську дієцезію, її неможливо уявити без двох осіб: єпископа Яна Ольшанського та о. Владислава Ванаґса. Якими Ви їх запам’ятали?
— Отця‑єпископа Яна Ольшанського я вперше побачив у Жешові, 2 червня 1991 р.; ми їхали в одному бусі на зустріч із Йоаном Павлом ІІ. Він відразу справив на мене дуже велике враження як людина, що променіла духовністю, скромністю, оптимізмом та доброзичливістю; я відчув, що це незвичайна особа і незвичайний єпископ. Згодом, уже під час праці у Городку, моє захоплення лише зростало. Якщо лиш мав змогу, єпископ щотижня приїжджав до семінарії, звершував Євхаристію, вів заняття, довгими годинами і вдень, і вночі молився у каплиці перед Пресвятими Дарами. Це людина, яка глибоко любила Бога й Церкву, великий аскет, який був одночасно відкритим на потреби людей, пастир, який мав великі знання, мудрість і покору. Одне характерне питання він ставив кандидатам до семінарії під час вступних іспитів: «Чи ти любиш Ісуса?» Для нього саме це було найважливішим; він робив усе, щоб Ісуса пізнавали і любили. Так виконувалася у його житті постава його покровителя св. Йоана Хрестителя: «Йому треба рости, мені ж маліти» (Йн 3, 30).
У свою чергу, о. Владислав Ванґс — це «Божий шаленець»; людина неспожитої енергії і при тому муж ревної та витривалої молитви, несамовитої аскези. Важко навіть згадати усе, що він зробив; без нього складно уявити створення та розвиток семінарії, Дому милосердя, численних святинь, повернутих та збудованих. Він не все розумів належно, як, наприклад, нові форми душпастирства молоді чи працю з родинами у подружніх колах Домашньої Церкви; однак своєю ревністю мобілізував інших до діяльності. З великою терпеливістю зносив хворобу та готувався до смерті, даючи свідчення любові до Бога й довіри Богородиці.
— Що Ви вважали своїм найважливішим обов’язком на посаді віце‑ректора?
— Моїм головним завданням була турбота про відповідну інтелектуальну та душпастирську формацію. Я старався, щоби клірики отримали солідне навчання згідно з вимогами Церкви, що містяться у «ratio studiorum». Я також вводив додаткові заняття зі східної теології та літургії. Для мене була дуже важливою культурна формація. Часто до нас приїжджали артисти з Хмельницької філармонії. Майже щороку відбувалися поетичні вечори, які вела пані Тамара Полторжицька з Києва.
— Отче, Ваші учні згадують Вас як людину, що постійно вчилася, розповідають, що Ви дуже багато читали, й у Вас дуже велика власна бібліотека. Однак кожен учитель вчиться й від своїх учнів. Отож, чого Вас навчили клірики?
— Клірики допомагали мені постійно зростати інтелектуально завдяки дискусіям, критичним зауваженням; вони ставили не завжди прості питання. Я дуже радів їхнім зацікавленням теологією, часто «підсував» відповідну літературу. Я гарно згадую ті зустрічі та дискусії, вони збагачували мене також.
— Як Ви вважаєте, який предмет майбутній священик має засвоїти найкраще?
— Усі предмети мають значення; однак, як на мене, особливо важливими є пізнання Святого Письма й теологія внутрішнього життя (теологія духовності)
— А яке, на Вашу думку, найважливіше завдання семінарії?
— Найважливіше завдання семінарії — підготувати мудрих і ревних душпастирів, відкритих на потреби людей та проблеми сучасного світу.
— Кожен професор, викладач має студента, якого запам’ятав на все життя — чи то з огляду на пильність та ретельність, чи то з огляду на витівки й пустощі. Чи були у Вашому житті такі клірики?
— Найбільше нагод для зустрічей я мав із кліриками курсів, де був вихователем, а також із тими, хто писав дипломні роботи під моїм керівництвом. Великою радістю є для мене ті, які здобули відповідну освіту й могли прийняти відповідальність за семінарію. Усіх, також тих, хто підвів, огортаю пам’яттю та молитвою. Загалом, то були прекрасні роки мого життя!
— Щиро дякуємо!
Довідка CREDO:
Отець Єжи Курцек народився 24 серпня 1950 р. у м. Соколув Малопольскі. Отримавши атестат зрілості, 1968 р. вступив до Товариства Ісусового. Через 15 місяців перейшов до Вищої духовної семінарії у Перемишлі й там, 27 червня 1976 р., отримав свячення пресвітерату з рук єп. Ігнатія Токарчука. Після року душпастирської праці у м. Дуклі навчався в Люблінському католицькому університеті (1977‑1982), де під керівництвом о.‑проф. Вацлава Гринєвіча ОМІ написав і захистив ліценціатську працю на тему: «Досвід Святого Духа у житті людини у вченні Симеона Нового Богослова (949‑1022)». Працював катехитом у парафіях: Лончкі Яґєлоньскє, Кросно‑Фара, Перемишль‑Блонє, Жешув‑Фара. Від 1984 до 1988 року викладав екуменізм і латину, а також був директором бібліотеки ВДС у Перемишлі; від 1991 до 2011 виконував функцію віце‑ректора, відповідав за організацію навчального процесу, а також викладав догматичне богослів’я, екуменізм та латину у ВДС Кам’янець‑Подільської дієцезії у Городку. З 2011 року є сповідником у парафії Матері Божої св. Розарію в Жешові.
Фото: Фейсбук-профіль о. Єжи Курцека та ВДС у Городку
фінансово.
Щиро дякуємо!
