Учора, 1 червня, сповнилося 105 років від дня народження «отця Яна від сонечка», кавалера Ордену Усмішки, чудового польського священника і поета Яна Твардовського (1.06.1915 — 03.02.2006).
За цієї нагоди журнал Więź нагадує про інтерв’ю з о.Яном, яке Агнєшка Каспшак записала 1997 року.
— Отче, що Ви думаєте про свої вірші?
— Я зворушений, що їх хтось читає. Це мені допомагає. У мене зараз великі наклади. Це переросло мене.
— У свідомості багатьох людей Ви — насамперед поет. Тим часом я чула, що Ви самі волієте казати про себе «священник, який пише вірші». А в чому полягає відмінність?
— Це справа покликання. Я — священник, який має говорити про Бога, звершувати святі таїнства. Однак так склалося, що я вивчав полоністику, начитався багатьох віршів, і в мені залишилась чутливість до них. Це супроводить моє священство. Вірші мені не заважали, радше допомагали. Є люди — може, нечисленні, але чутливі до віршів, — до яких не доходять проповіді, гомілії, догматика, але до них дійде вірш, який сам по собі не догматичний, не дидактичний: це просто запис певних переживань.
Багато літ тому я узяв до рук щойно видрукуваний томик своїх віршів, який ще пахнув друкарською фарбою. Водночас мене покликали до хворого. То був один із тих невіруючих, до яких ревні священники пробиваються силою. Як я прийшов, він хотів мене вигнати. Я почав йому пояснювати, що я трохи схвильований, бо щойно отримав свої вірші надрукованими. Він мені сказав, що й віршів не зносить, вони йому не потрібні. Майже силоміць я прочитав йому одного вірша, саме про священство. Він сказав, що звучить як шарманка, що це «ченстоховські віршики». Але одна річ видалась йому цікавою: що священник сказав щось від себе самого, те, чого не вичитав у книжках. Розпочалась розмова, яка потім підтримувала наш контакт.
Є люди, до яких не доходить проповідь, гомілія, догматика, а вірш дійде
В мене є учень, який ходив до ПТУ. Втікав з уроків мови, так її не терпів. Але коли закохався, став писати вірші. Хотів своїй коханій сказати щось красивішою мовою.
Вірш тим відрізняється від прози, чим крок маршевий відрізняється від танцювального. Це спроба висловитися лагідніше. Це потреба поділитися своїм зворушенням з іншою людиною. Нагадує написання листа, щоденника. Це спроба сказати те, що найбільш особисте. Шукання друга, когось близького. Я багатьох людей пізнав через вірші.
— А отже, це був би діалог, хоч і не обов’язково на відстані?
— Це і є діалог на відстані, діалог із невідомим другом. Можна дивитися на вірш як на мистецтво, — але я не писав віршів задля мистецтва. Я почав писати у сталінські часи, коли не було жодної змоги друкувати релігійну поезію. Ця тема була чітко забороненою і не виглядало, щоби щось могло незабаром змінитися. Я не мав ані найменшої надії на друк і видання віршів. Писав для кількох знайомих.
— Сьогодні у Вас дуже широке коло читачів.
— Хоч я стара людина, однак тільки з 1980 року маю доброзичливу атмосферу. Мене почали друкувати, перевидавати. Маю деякі дев’яті, шості видання своїх віршів. Маю читачів, ми розмовляємо під час зустрічей. Найбільше дивує факт, що це переважно молодь. Колись я сказав, яке це щастя — мати сто літ і зустрічатися в товаристві молоді! Здається, що протягом 40 років у Польщі уникали теми вірша, який говорить про Бога, позбавляли нашу культуру метафізичних тем, і сьогодні, коли атмосфера доброзичлива, найпростіших релігійних віршів слухають немовби щось нове.
Цар Давид — найвідоміший поет світу. Його псалми співають по цілому світі, не знаючи автора
— Я б хотіла ще повернутися до літературних занять. Ви часто відхрещуєтеся від усіляких наукових теорій літератури. Але чи контакт із теорією літератури під час вивчення полоністики насправді не мав впливу на Вашу творчість?
— Ні. Багато вже з’явилося нових літературних течій. Були покоління Гроховяка, Герберта, Бараньчака. Я був поза всіма школами. Вони не були мені потрібні, і я про це не шкодую.
— Але чи захват епохою бароко також не вплинув на Ваші вірші?
— Так, вплинув. На мою думку, наша поезія ХІХ століття служила релігійно-патріотичній проблематиці. Така була ситуація, що вірою підтримувано національні справи. У період бароко національне питання не було таким актуальним. Писалося вірші в пошуках Бога, віри. Прикладом релігійного поета є цар Давид, найвідоміший поет світу. Його псалми співають по цілому світі, не знаючи автора. Цікаво, що його релігійна поезія була водночас любовною. Адресатом тут є не жінка, а Бог. Любити Бога можна тільки переживаючи людське почуття любові. Радість, що хтось змінився; розпач, що тебе покинули; туга, що його не бачиш. Такі пережиття близькі псалмам Давида. Як на мене, такої суто релігійної поезії — мало. Вона мене цікавить найбільше.
— Поети барокової доби були справжніми майстрами слова. Сучасні творці стверджують, що література це тільки тяжка праця. А Ви, отче, вірите в натхнення?
— Натхнення — може й ні; але є якась потреба писати. Є щось таке, якийсь ангел-хранитель. Я молюсь до ангела-хранителя моїх віршів.
— А можна спитати, про що Ви до нього молитеся?
— Про опіку над моїми віршами.
Віра будується на Любові, яка помічає, що в кожній людині є туга за любов’ю
— А Вас є якесь бачення поета, що було би Вам особливо близьке?
— Друг людини, який із нею проживає життя.
— Чимало літературних критиків пишуть про Ваші вірші. Що Ви думаєте про їхню оцінку?
— Я написав у «Нещоденнику», як один професор сказав, що як він щось напише — одні скажуть «дуже добре», інші — «посередньо», ще інші — «нікуди не годиться», і всі ці думки будуть слушні. Але дуже цінне, що хтось узагалі про це пише. Звертає мою увагу на певні речі. Я вважаю, що автор має цінувати кожну критику.
Фото: Гжегож Рогінський / Forum
— Якщо ми вже говоримо про інтерпретації, то що Ви думаєте про співану поезію і про співання Ваших віршів?
— Це, певно, дуже стара традиція, походить ще з Греції, полегшує сприйняття поезії.
— Однак Ваші вірші легко сприймаються не так завдяки музичній інтерпретації, як завдяки любові, що з них плине. На мою думку, це любов, яка розуміється у двох вимірах: з одного боку, як любов Христова, а з іншого — дуже людська.
— Вся моя віра будується на Любові, яка помічає, що в кожній людині є туга за любов’ю. Кожний хоче бути щасливим, а щастя можна зустріти, коли любиш і тебе люблять. Любов не обмежується виключно коханням між молодою дівчиною і хлопцем. Ще є любов матері до дитини, дідуся до онука. Старий чоловік помирає і дуже страждає від того, що донька його не відвідувала, ніж від якихось тілесних недугів. Туга за любов’ю сидить у людині до кінця життя. Якби не було життя по смерті, людина була б обманута. Любов, яку ми зустрічаємо в житті, вчить нас любові до Господа Бога. Людина зустрічається з Богом, який її полюбив, коли вона сама любить людей.
Страждання — не нещастя, а досвід, випробування вірності Богу
Хтось міг би сказати, що священник — старий самітник, а пише про любов. Але так діється тому, що це найважливіше в житті: туга за Богом, якої людина не вдовольнить. Це полум’я, яке тільки Бог може згасити.
— Пишучи про цю любов, Ви стараєтесь уникати великих слів. Це спеціально?
— Великі слова перешкоджають у вірші. Важливою є подробиця. Наприклад, птах — це загальник. Невідомо, який птах, яке дерево. Дуже важливо використовувати деталі. До дітей говориться конкретикою.
— Ви дуже часто пишете про «любов, зняту з хреста», любов Христа на Хресті.
— Ми дивимось на хрест як на знак страждання. А це знак любові. Важливішим за те, як саме Господь Ісус страждав, є питання — чому? Він страждав, бо любить людей. Мати, сидячи біля хворої дитини, не на себе дивиться, не думає про те, чи сама страждає, не досипає, мучиться. Любов до дитини важливіша за її втому.
Страждання — це міра любові. На це замало звертають увагу. Страждання це не нещастя, це досвід, випробування вірності Богу. Дивлячись по-людському, смерть Ісуса була нонсенсом. Убивають молоду людину, невинну, на яку чекали прокажені, хворі… Який сенс це має? Це страждання стало потім Святою Месою, Відкупленням, порятунком від розпачу, тому що Ісус як людина ввірився Богові у нібито безнадійній справі. Те, чого прагне Бог, може нам видаватися нонсенсом, а пізніше виявляється, що воно має сенс. Це велика таємниця віри — як ми кажемо під час Переісточення.
— А Ви мали особистий досвід Хреста у своєму житті?
— Мав, інколи зі мною ставалося щось прикре, я почувався скривдженим; але коли я прийняв це як випробування від Бога — воно змінилося у щось добре.
Текст вийшов друком у щомісячнику «Więź» №2/1997
фінансово.
Щиро дякуємо!
