У своєму серпневому виданні 1999 р. британський журнал із психіатрії надрукував корисну статтю Майкла Кінга та Анні Бартлет під назвою «Британська психіатрія і гомосексуальність». Автори пишуть із перспективи психіатрів, які є гомосексуалістами. Ця стаття показує деякі з їхніх спостережень.
Американська психіатрична асоціація 1968 року надрукувала свій «Діагностичний і статистичний посібник» (DSM-II). До 1973 року гомосексуалізм класифікували як сексуальне відхилення. Потім же Номенклатурний комітет асоціації, під тиском гомосексуальних активістських груп, рекомендував замінити категорію «гомосексуальність» на «порушення сексуальної орієнтації». Остання група мала включати тих, хто намагається провадити чисте життя і протидіяти гомосексуальним спокусам. Як написали Девісон і Ніл, автори, прихильні до гомосексуального руху: «Члени Психіатричної асоціації голосували з цього питання — факт, що сам по собі заслуговує коментаря як приклад поведінки науковців у ХХ столітті. Зміну булу ухвалено, але не без шалених протестів з боку деяких відомих психіатрів».
Кінг і Бартлет пишуть: «Після значного соціального і політичного лобіювання, гомосексуальність забрали з американських діагностичних словників».
До 1987 р., коли було опубліковано DSM-II IR, навіть діагноз «его-дистонічна гомосексуальність» для позначення осіб, які страждають від своєї орієнтації, відкидався. Таким чином, через голосування це відхилення стало «стилем життя».
Попри цю зміну, цікаво відзначити, що підручники з психіатрії, написані або перевидані за останні 20 років, продовжують обговорювати гомосексуальність.
Чому люди стають гомосексуалістами?
Гомосексуальність не є унітарним або гомогенним станом. Як написано у книжці «Розуміючи гомосексуальність», «напевно є перебільшенням шукати спільні етіологічні риси у, з одного боку, психопатичного, збоченого гомосексуаліста, і, з іншого боку, пасивного та усамітненого гомосексуала». Іншими словами, причини гомосексуальності при нерозбірливості, домінуванні та женоподібності скоріше за все є різними.
Однак існує загальна згода психіатрів, що гомосексуальність це емоційна тенденція, що піддається вивченню. Кендаль і Зіллі пишуть:
«…винятково гомосексуальний нахил, здається, є типово людським феноменом, і таким, що поширений по-різному у різних суспільствах. Це може свідчити, що, у той час, як біологічні фактори можуть впливати на прояв гомосексуальності, вибір винятково гомосексуальної орієнтації є, напевно, результатом соціального впливу».
Іншим фактором у розвитку гомосексуальності є ненормальне сімейне життя. Необхідно підкреслити, що не всі гомосексуалісти виходять із ненормальних сімей і не всі ненормальні сім’ї виховують гомосексуалістів. Однак дитина має надійно ідентифікувати себе з батьком своєї власної статі та мати щасливі стосунки з батьком протилежної статі.
«Відсутність упевненості може походити через відсутнього або розніженого батька або занадто дбайливу матір і підривати впевненість хлопців у собі в стосунках із дівчатами, так що спроби гетеросексуальних контактів можуть бути невдалими або навіть болісними”. Таким чином, гомосексуальна особа повинна побачити у терапевті когось, кому можна звіритися і хто може проявити співчуття стосовно її проблеми.
Дослідження, виконане Каньйоном 1968 року стосовно лесбіянок, показало, що погані стосунки з кимось із батьків були типовими: 20% опитаних думали, що їх виховували як хлопців. Майже вдвічі більше лесбіянок, будучи дітьми, були налякані або обурені сексуальною поведінкою чоловіків. Четверта частина батьків (25%) були розлученими, порівняно з 5% у контрольній групі. Отже, соціальні патології продукують людські відхилення.
«Загальні недоліки особистості, які гальмують перехід від повністю чоловічого світу багатьох хлопців під час статевого дозрівання та юності до гетеросексуальних групувань дорослого життя, можуть додатково спричинитися до прояву гомосексуальності. (…)
Аби об’єднати ці різні ідеї, можна припустити, що молоді люди розвиваються зі здатністю як до гетеросексуальної, так і до гомосексуальної поведінки, і що різні фактори визначають, яка поведінка розвивається сильніше. Гетеросексуальний розвиток може бути загальмований репресивним (анормальним) ставленням у сім’ї до сексу або загальним браком впевненості у собі».
Кінг і Бартлет відзначають, що спроби віднайти органічну причину для гомосексуальності провалилися. Вони пишуть: «Коли іде пошук ‘голубого гена’ або перекручення у мозковому ‘сексуальному центрі‘, а не біологічної основи для усієї сексуальності, гомосексуалісти й лесбіянки хвилюються, що насправді це веде до маргіналізації».
Вони не згадують, що деякі з тих науковців (наприклад, Ле Вей) — добре знані захисники прав гомосексуалістів. Вони справедливо вказують на те, що ці дослідження мають серйозний недолік. Далі, чи автори насправді вважають, що вся сексуальність має просто «біологічне підґрунтя»? Чи не є це редукціонізмом щодо людської особи? У той час, як можливо, що існує невелика група органічних гомосексуалістів, соціальний вплив залишається вирішальним фактором у її розвитку.
Постійність гомосексуальної поведінки
Кажуть, що сексуальна орієнтація після встановлення не піддається зміні. Однак існує дедалі більше свідчень того, що багато осіб змінюють свої сексуальні преференції на різних стадіях життя. Слатер і Рот писали: «Немудро вважати, що винятково гомосексуальна поведінка встановлюється після досягнення 25 років». Ця група включає «розумово незрілих дорослих осіб», які ще остаточно не визначилися зі своєю сексуальною орієнтацією. Прогомосексуальний автор Майкл Рус у своїй книжці «Гомосексуальність» пише: «В юності багато людей збентежені своєю сексуальністю, і їм потрібно кілька років, щоб вирішити ці проблеми».
Постійність гомосексуальної поведінки залежить від віку особи, глибини попереднього гетеросексуального інтересу і бажання людини змінитися.
Психологічні проблеми практикуючих гомосексуалістів
Хілл, Муррей і Торлі писали, що «гомосексуальні стосунки мають тенденцію бути нетривалими і невпорядкованими. Тенденція до депресії та суїциду, виявлена у кількох дослідженнях (напр. Ламберт, 1954), може бути пов’язана з цією нетривалістю зв’язку».
Згідно зі Слатером і Ротом, «гомосексуалісти більш хаотичні у своїх стосунках один з одним, ніж гетеросексуали, і ця тенденція стосується не тільки тих, хто має психічні проблеми. Відсутність стабільності у гомосексуальних стосунках, важкість у встановленні нових контактів із віком і заперечення ролі батьків та дідів роблять долю старіючого гомосексуаліста нещасною і важкою. Деякі з психічних порушень, особливо алкоголізм, депресія і суїцид (О’Коннор, 1948), типові для гомосексуалів, можуть бути пов’язані з цими факторами».
Чи гомосексуалісти за своєю природою більш схильні до психологічних проблем? Найкраще свідчення знаходимо у широкомасштабному вченні Вайнберга (1974) і Белла (1978) з Інституту Кінслі. Вони виявили більшу кількість випадків самотності, низького самосприйняття та більше депресій і суїцидних думок у своїх чоловічих та жіночих групах гомосексуалістів, ніж у їхніх піддослідних гетеросексуальних групах.
Існує одна справді трагічна статистика, пов’язана з фактом про те, що шерег фізичних хвороб викликані гомосексуальністю: середньостатистичний гомосексуаліст чоловічої статі у Сполучених Штатах помирає до досягнення 45 років. Попри це, такі письменники, як Девісон і Ніл, які підтримують гомосексуальний спосіб життя, стверджують, що «лікарі повинні допомогти їм протидіяти тиску з боку тих, хто спрямовує їх до гетеросексуальності… психологам слід енергійніше зменшувати поширений страх та гидоту до гомоеротизму».
Шляхи лікування
Кінг і Бартлет обговорюють способи поведінки у подоланні гомосексуальності. З християнської перспективи, такі методи, як прихована сенситизація, неетичні, бо включають у себе використання «еротичних стимулів», відразливих стимулів та мастурбацію. Крім того, як зауважують автори, результати цього незначні.
Шкода, що автори не згадують інших шляхів лікування. Вони включають чудові надбання д‑ра Жерара ван ден Аардвега і о. Джона Харвея, які обоє успішно допомагають гомосексуалістам на шляху до сексуальної стриманості та — інколи — до гетеросексуальності. Кінг і Бартлет схильні не брати їх до уваги як «релігійно спрямованих професіоналів, які дотримуються вкорінених поглядів, що гомосексуальність можна вилікувати». Можна заперечити, що ці автори дотримуються таких же вкорінених поглядів, ніби цей стан не можна вилікувати.
Не згадавши прийнятних із погляду етики способів подолання цього стану, вони пишуть: «Дедалі сильнішою стає терапія, яка утверджує гомосексуальність. Вона динамічно орієнтована, але відповідає потребам клієнтів, які задоволені своєю гомосексуальною ідентичністю».
Якщо вони такі задоволені, тоді чому вони потребують терапії? І куди ідуть незадоволені?
Автори справедливо засуджують неетичні відразливі терапії недавнього минулого. Але вони не звертаються до проблем тих, хто нещасливий через свою орієнтацію. Чи вони приречені на терапію, що стверджує їхню гомосексуальність?
Висновок
Кінг і Бартлет завершують свою статтю, кажучи, що вони не мали наміру написати сухий огляд. Вони пишуть із пристрастю і хочуть багато сказати. Як християни, ми теж повинні знати про помилки минулого. Ненависть і нерозуміння щодо людей із гомосексуальною орієнтацією призвели до багатьох нещасть у минулому.
Духовна опіка, яку пропонує Церква, більш милосердна, ніж та, яку пропонують «адвокати геїв». Церква вчить, що гомосексуалісти мають ту саму гідність, що й інші люди, не тому, що вони є гомосексуалістами, а тому, що вони є людьми.
Правін Тетавасан, психіатр-консультант у Шрузбері. Ця стаття вперше з’явилася у лютому 2000 року в журналі «Католицький медичний квартальник».
Переклад Тетяни Мисуги
За матеріалами: Рух Світло-Життя
фінансово.
Щиро дякуємо!
