Аналітика

Зустріч Понтифіка і Патріарха:
прогнози й очікування

10 Лютого 2016, 18:40 16349 с. Юлія Заводовська
Кирил

Журналісти схильні надуживати прикметником «історичний»; однак, якщо йдеться про зустріч Папи Франциска та Патріарха Кирила, яка відбудеться у п᾽ятницю , він не буде зайвим. Щобільше — важко підібрати інший епітет, який би так влучно міг виразити значення події.

Прецендент у світовій історії

До цього моменту жоден Єпископ Рима не мав конкретної особистої зустрічі з тим, хто називає себе Патріархом Третього Рима. Цю зустріч протягом десятиліть готували різноманітні люди, відповідальні за міжцерковний діалог з обох сторін; відбувалися конференції об’єднаних теологічних комісій, глави Департаменту зовнішніх зносин Московського Патріархату періодично відвідували Рим. Щиро кажучи, до кінця не вірилося, що ця зустріч узагалі колись відбудеться. Папа зустрінеться з Московським патріархом на Острові Свободи не випадково, вважає речник Апостольського Престолу о. Федеріко Ломбарді: адже «Куба — місце, відоме для Російської Православної Церкви; країну відвідали також троє Понтифіків».

Святий Йоан Павло II, Папа‑слов’янин, чиєю мрією було відновлення єдності між християнами Сходу та Заходу, прагнув відвідати Росію. Позаяк це виявилося неможливим, він був готовий зустрітися з главою Московського Патріархату у будь‑якому місці, яке той визначить. Протягом чверті століття час від часу з᾽являлися чутки стосовно ймовірної зустрічі, що мала би відбутися чи то у Відні, чи то на Криті, чи то ще на якійсь нейтральній території. Цього не сталося, загалом через опір з боку російської сторони. Зокрема, багато російських православних (попри постійні пояснення з боку Йоана Павла II, Бенедикта XVI і Папи Франциска стосовно «єдності у різноманітті») побоюються католицької моделі екуменізму, бо вона, на їхнє переконання, має одну лише мету: повне й беззастережне підпорядкування авторитетові Папи.

Коментуючи цю подію в розмові з журналістами, особистий секретар Бенедикта XVI архиєпископ Ґеорґ Ґенсвайн зазначив, що Папа‑емерит також назвав цю зустріч «історичним кроком та історичною подією». Владика повідомив, що Бенедикт XVI і Патріарх Кирил часто зустрічалися, коли кардинал Ратцінгер був префектом Конгрегації віровчення. Глава Департаменту зовнішніх церковних зносин Московського Патріархату був у числі перших, із ким Папа Бенедикт зустрівся після вибору на Престол св. Петра; зустріч відбулася у Домі св. Марти. Папа Бенедикт поклав фундаменти зустрічі, що матиме місце у п’ятницю, вважає архиєпископ Ґенсвайн, та додає: формуючи «нові колони і стовпи» цієї споруди, Папа Франциск робить свій внесок у зведення дому.

Що заважало зустрічі Римського Папи і Московського Патріарха?

Численні православні миряни та представники духовенства мають постійні претензії до Католицької Церкви. Вони вважають, що спірні питання варто було вирішити перед зустріччю двох першоієрархів. Зокрема, Східні Католицькі Церкви сприймаються московським православ’ям як такий собі «троянський кінь», створений для того, аби перетягувати людей із православ’я у католицизм. Греко-Католицька Церква також сприймається православними як «форпост» католицизму на їхніх «канонічних територіях»; звісно, прозахідна й антиросійська позиція УГКЦ відіграють свою роль. З боку православних ієрархів постійно лунають звинувачення у прозелітизмі в Росії та на територіях, що споконвіків перебували під російським впливом, навіть незважаючи на дослідження, які доводять: на 2002 р. зафіксовано 800 випадків навернення у католицизм за останніх десять років, тоді як діяльність та розвиток євангелистських церковних спільнот та п’ятдесятників на території колишнього СССР дослідники називають не інакше, як «пострадянською золотою лихоманкою».

Східні Католицькі Церкви сприймаються московським православ’ям як такий собі «троянський кінь», створений для того, аби перетягувати людей із православ’я у католицизм

Москву у відносинах із Римом прирівнюють хіба що до Пекіна і Пхеньяна, де на Папу також не чекають. Папа Франциск висловлював свій скептицизм стосовно реальності цієї зустрічі, мотивуючи свою позицію конфліктом в Україні та виразними богословськими «непорозуміннями», в яких слід би було дійти згоди. Про це Папа говорив дорогою з Туреччини під час прес-конференції на борту літака, зазначаючи, що цей «чоловік [Патріарх Кирил] має стільки проблем, що зустріч із Папою може й зачекати».

Позиція РКЦ у Росії слабка; деякі спостерігачі говорять про втілення у життя серед католицького духовенства негласної політики, що була прийнята як знак примирення та діалогу з РПЦ: охочих перейти у католицизм зобов’язували відправляти до православної парафії. Етнічні поляки та німці повернулися на батьківщину, кількість вірних РКЦ у Росії значно зменшилася.

Відносини між Московським Патріархатом та Римом ніколи не були простими. Джордж Вайґель називає діалог між православними та католиками «складною історією, сповненою благих намірів та наївності, кмітливості й низької політики». Він переконаний, що такі зустрічі не повинні мати аж такого розголосу; слід, аби вони стали звичною справою — як і зустрічі Папи з багатьма іншими лідерами християнських церков, де відбувається обмін думками стосовно важливих тем, що цікавлять усіх. Загалом, фахівці сходяться на думці, що діалог залишається на тому ж етапі, що й 40 років тому. Отож, чому так довго йшли до цієї зустрічі, якщо Понтифіки регулярно зустрічаються з Патріархами Константинопольськими («першими серед рівних» у Православній Церкві) починаючи з 1960‑х років?

Про це свідчать факти новітньої історії. Приміром, 2004 р. Йоан Павло II вирядив делегацію ієрархів «найвищого рівня» до Росії, аби повернути до Росії ікону Казанської Божої Матері. Делегація прибула до Москви, взяла участь у довгій Східній Літургії, передала до рук Патріарха ікону як вираження пошани і прихильності Папи. Тим часом, коли промовляли представники Ватикану, колонки були вимкнені, і про добрі наміри та заклики до єдності з боку Святішого Отця численним вірним, що зібралися в Успінському соборі Кремля, розповісти не вдалося. Речник Московського Патріархату вийшов тоді до журналістів із заявою, що доки Рим не відмовиться від України, усі ці знаки ні про що не свідчать.

Москву у відносинах із Римом прирівнюють хіба що до Пекіна і Пхеньяна, де на Папу також не чекають

На Синоді у справах сім᾽ї виступав також гість із Москви. До слова, митрополит Волоколамський Іларіон використав цю можливість, аби поскаржитися на греко-католиків в Україні, заохочуючи Ватикан змусити їх мовчати стосовно зовнішньополітичних інтересів Росії, як сформулював це ієрарх. Багато спостерігачів розцінили цей крок як вираз поганого тону, а Джордж Аллан-молодший, головний редактор та засновник католицького порталу «CRUX», коментував цю подію як спробу примусити греко‑католиків «стулити рота» стосовно політичної ситуації в Україні та «зовнішньополітичних інтересів Росії».

Уроки історії

Аби зрозуміти сьогодення та будувати плани на майбутнє, варто знати історію: це допоможе зрозуміти процеси, що відбуваються сьогодні, та відкриватися на майбутній діалог.

Ленін (який вважав, що нема нічого жахливішого за релігію) робив усе, аби знищити християнську віру та культуру на території Радянського Союзу після революції 1917‑го року; свою частку у цій боротьбі мала також його дружина: Крупська особисто подбала, щоб у Кримінальному кодексі стаття за віросповідання містилася між статтями за проституцію та порнографію. За більшовицьких часів Православна Церква була Церквою мучеників; її структури були висаджені у повітря разом із величними храми, а священослужителі убиті або відправлені на вірну смерті у табори ГУЛАГу — все в ім’я виховання «homo sovieticus». Протягом цього періоду спроби Ватикану забезпечити мінімальну пастирську опіку над вірними РКЦ не принесли жодних успіхів на офіційному рівні; а свячення підпільних священиків зазвичай закінчувалися їхнім мучеництвом.

Зміна державної політики стосовно Православної Церкви у Радянському Союзі настала у перші тижні після нападу нацистської Німеччини на СССР у червні 1941 р. Сталін, колишній семінарист, намагався використати всі можливі засоби, аби протиставитися переможній ході Вермахту. Він звертався до всіх можливих традиційних джерел російського патріотизму та назвав війну проти Гітлера Великою Вітчизняною — мабуть, після того, як йому вдалося подолати психічний параліч перед лицем такого ворога. Таким чином, Церкву підняли з дна, куди її помістили більшовики, та попросили про підтримку у боротьбі з Третім Рейхом. Та хибно думати, що це зробилося для того, аби РПЦ зайняла позицію, яку століттями займала на цих землях: Лідери Патріархату стали «придатком» режиму, співпрацюючи з НКВС. Перше, що їм вдалося зробити разом, це скликати собор у Львові 1946‑го року. РНК УРСР через свого «уповноваженого в справах Руської Православної Церкви» затвердила ініціативну групу як «єдиний тимчасовий церковно-адміністративний орган Греко-Католицької церкви» з метою об’єднати її з Російською Православною Церквою. «Собор», у якому взяли участь 216 представників місцевого духовенства та делегація Московського Патріархату, одностайно ухвалив рішення про ліквідацію Берестейської унії 1596 р., розриву із Ватиканом та возз’єднання з Російською Православною Церквою. Єпископи УГКЦ та духовенство, яке не прийняло ухвал «собору», були відправлені до ГУЛАГу; церковні інституції були зруйновані або передані Російській Православній Церкві. УГКЦ залишалася протягом 45 років найбільшою у світі релігійною структурою в підпіллі.

Папа Йоан XXIII хотів розпочати діалог, який би дозволив представникам Російської Православної Церкви бути присутніми на ІІ Ватиканському Соборі; прийняв зятя Хрущова на приватній аудієнції; прийняв вітання з нагоди 80‑річчя від самого першого секретаря ЦК КПРС; припинив антикомуністичну риторику, що характеризувала зовнішню політику понтифікату Пія XI та Пія XII. Представники Російської Православної Церкви справді відвідали Собор, там на них чекав теплий прийом. Однак їхня присутність у Римі знаменувалася першою хвилею спроб із боку КДБ проникнути у Ватикан — кампанією інфільтрації та шантажу, що стала інтенсивнішою за часів понтифікату Павла VI з огляду на його «Ostpolitik», що сприймалася як втручання у справи країн комуністичного блоку.

Ватикан шукав нових контактів із країнами Варшавського договору, припускаючи, що й у ХХІ ст. ці держави залишатимуться під міцним впливом комунізму; три інституції були створені у Ватикані задля пошуків нових можливостей діалогу та співпраці. Одна з них — Папська рада у справах єдності християн. Усі чітко усвідомлюють, що ключ цієї єдності — єдність між православними та католиками; а ключем до складного Православного світу є Російська Православна Церква, тому теплі стосунки з Московським Патріархатом тут не будуть зайвими.

Що криється під «ватиканською дипломатією»?

Три позиції можна вважати важливими на сьогодні; вони ж допоможуть пояснити, чому Ватикан був таким стриманим та виваженим у коментарях щодо становлення авторитаризму Путіна у Росії, анексії Криму та війни на Донбасі. Це пояснить також, чому Ватикан не підтримує контактів із найбільшою та найдинамічнішою з чотирьох структур православної церкви в Україні — Київським Патріархатом, наполягаючи на стосунках із Московським. Тоді як Папа Франциск запевнив єпископів УГКЦ у своїй підтримці їхньої незалежності та висловив захоплення активною позицією у відбудові громадянського суспільства в Україні, Папська рада у справах єдності християн та Державний секретаріат вважають УГКЦ фактором, що ускладнює діалог між Римом та Москвою. Чому? Виділяються дві причини: по‑перше, сам факт існування та динамічного розвитку УГКЦ — постійне нагадування про Львівський Собор та роль РПЦ у ньому. Православні продовжують наполягати, нібито те, що відбулося 1946 року, було спробою повернути канонічні землі та відновити впливи. Зі свого боку, УГКЦ після Революції Гідності 2013‑2014 рр. відновила співпрацю з кількома православними Церквами України, а МП претендує бути єдиним правомірним представником, вираженном християнства в «руском мірє», куди — на переконання і Володимира Путіна, і Патріарха Кирила — входить також і Україна.

Московський Патріархат і надалі спонукатиме Ватикан утриматися від гострих коментарів стосовно ситуації в Україні. Адже це може сприйматися як перешкода для майбутніх контактів між Римом та Москвою і як перешкода у загальному діалозі між католицизмом та православ’ям. Може, саме ці незгоди митрополит Іларіон закликав відкласти на бік задля захисту християн.

Що провокувало зміни курсу зовнішньої політики МП?

Спостерігачі називають серед імовірних причин уже вибір архиєпископа Кирила на Патріарха Московського «і всія Русі» 2009 року. До обрання він був головою Департаменту зовнішніх церковних зносин, дуже ефективним та фаховим урядовцем від екуменізму в Московському Патріархаті. Кирила вважали одним із ієрархів у РПЦ, найбільше відкритих на діалог із Римом та іншими Православними Церквами. Його жорсткі висловлювання щодо відносин із Ватиканом сприймалися як спроба утвердити свої позиції перед Синодом Російської Православної Церкви. Через сім років після вибору Патріарх Кирил може почуватися достатньо впевнено, його контроль над підвладною структурою достатній, тому він і може собі дозволити такий крок, не зважаючи на критику з боку певних кіл.

Папа знає про тісний взаємозв’язок між Патріархом і Президентом Росії — людиною сили, а не принципів, яка не гребує використовувати Православну Церкву задля успішної реалізації своїх політичних амбіцій

Другий привід, що спонукає Патріарха до зустрічі з Єпископом Рима, — надзвичайний прогрес у стосунках Ватикану з іншими Православними Церквами, зокрема у Вірменії, Албанії та Румунії, що відбувся протягом останніх десятиліть. Слід пам’ятати, що Москва є важливим «гравцем» у православному світі, позаяк дві третини православних (а це 225 млн. осіб) — росіяни. Знову ж таки, на тлі цих процесів Москва може гостріше відчувати свою ізоляцію. Зважаючи на Всеправославний Собор на Криті у червні цього року, що збере після 1000‑літньої перерви глав усіх Православних Церков, Московський Патріархат, імовірно, відчуває потребу подбати про свою релевантність та лідерство, а зустріч із Папою Римським цьому лише сприятиме.

Папа Франциск, здається, дещо змінив собою уявлення про папство у православних колах: Папа з Аргентини, можливо, менше асоціюється зі споконвічними європейськими чварами, аніж Папа‑поляк чи Папа‑німець. До того ж інтереси Москви й Ватикану стосовно захисту християн на Близькому Сході, у Сирії зокрема, також збіжні; те саме можна сказати стосовно питання інтеграції Куби у світову співдружність.

Знаючи позицію Православної Церкви та Патріарха Кирила у Російській Федерації, можна передбачати, що Президент Путін також дав «зелене світло» на цю зустріч. За часів Йоана Павла ІІ передбачалося, що перша зустріч Московського Патріарха і Папи Римського має відбутися на нейтральній території; лише після такої зустрічі можна буде говорити про візит Папи Римського до Москви. Отож виглядає, що ватиканським книгарням слід завчасу запастися путівниками, аби не дати себе застати зненацька, позаяк вони можуть знадобитися.

Складне завдання для Папи Франциска

Святішому Отцеві доведеться стати перед фактом зустрічі, про яку говорили протягом чотирьох століть. Деякі російські православні заохочують своїх лідерів переглянути політику симфонії Церкви та влади (не зважаючи на те, хто є очільником держави — цар, комісар чи президент) і перейняти досвід Римо-Католицької Церкви, заглиблюючись у соціальну доктрину.

Папа знає про тісний взаємозв’язок між Патріархом і Президентом Росії — людиною сили, а не принципів, яка не гребує використовувати Православну Церкву задля успішної реалізації своїх політичних амбіцій. Конфлікт у Сирії це лише доводить: Путін — «жорстокий правитель», який не зупиняється перед використанням Церкви задля досягнення своїх цілей, бажає домогтися своїх політичних стратегій, прикриваючись захистом переслідуваних християн. Папа розуміє крихкість російського православ’я, де у неділю до церкви приходить дуже мала кількість людей, попри спроби на державному рівні відновити церковні структури, знищені комуністичним режимом. Папа має розуміти також і те, що легітимний в очах РПЦ Львівський собор 1946 року чинить нелегітимною найбільшу зі Східних Католицьких Церков — УГКЦ. Йому не слід говорити нічого, щоб давало би привід визнавати псевдособор 1946 року, та — як наслідок — нівечило б усі спроби цієї спільноти встановити незалежність в Україні, де президент, здається, зацікавлений у створені єдиної української православної національної структури на території держави. Папі також слід діяти так, аби не послаблювати позицій Вселенського патріарха Варфоломея, більш приязного до католицизму, ніж очільники МП. Оминаючи усі ці пастки та підводні течії, Папі треба створити атмосферу, що не провалила би цю зустріч, аби вона стала початком плідного діалогу між Московським Патріархатом і Римом.

Папа та його дипломати знають про смертельну небезпеку, яка сьогодні загрожує християнам Близького Сходу з рук ІДІЛ. Відповідаючи на заклик РПЦ так, аби не стати партнерами Путіна у відновленні позицій Росії на Близькому Сході, Ватикан має проявити неабияку гнучкість.

Патріарх Кирил

Можна мати певність, що Патріарх більше зацікавлений перебігом великого та святого собору повноти Православної Церкви, аніж створенням глибоких богословських та релігійних контактів із католицьким світом. Термін «Третій Рим», уживаний Московським Патріархатом, передбачає, що час «Другого Риму» — Константинополя, вже минув, і Московський Патріархат слід вважати лідером у православному світі, іншими словами — перемовини слід вести саме з ними.

Росія, глибоко зранена, і не тільки останніми 70 роками комуністичного режиму, сьогодні залишається у дуже сумній позиції

Зустріч із Папою може допомогти Патріархові просувати цю ідею в Росії: він, як його попередники, грали у непросту гру з Ватиканом, де переміг Патріарх, позаяк йому вдалося змусити Папу зустрітися з ним у місці, яке вказав саме він. Тому de facto саме його можна вважати «першим серед рівних» у Православній Церкві.

І Патріарх Кирил, і митрополит Іларіон повинні усвідомлювати, що сьогодні вони втрачають Україну: найбільш активні представники православ’я в Україні — ті, що розірвали стосунки з Москвою. Отже, аналізуючи ситуацію, можна передбачати, що стратегічними цілями Кирила у діалозі з Ватиканом є зокрема фінальний розрив між українським православ’ям та Римом і погіршення стосунків УГКЦ з Римом.

Майбутнє Росії

Росія, глибоко зранена, і не тільки останніми 70 роками комуністичного режиму, сьогодні залишається у дуже сумній позиції (клептократія, мафія при владі, перебуває на верхівці, куди намагається дістатися громадянське суспільство з колосальними демографічними проблемами та високим рівнем смертності). Це наслідки того, що зробили Ленін та більшовики із колись процвітаючою високодуховною культурою. Стежка Росії у XXI ст. — як держави, що дбає про благо власного народу та більше не становить загрози для своїх сусідів чи світового порядку. Всього цього не вдасться досягти лише за допомогою економічних та політичних реформ. Стежка благороднішого, більш гуманного російського майбутнього має включати також духовну віднову, повернення до багатих духовних традицій, скарбниці досвіду православ’я як явища. Відновлення спадщини у сучасних умовах вимагає від православ’я Росії вирватися зі смертельних обіймів державної влади, що забезпечить євангелічний динамізм сьогодні та на майбутнє.

Тому коментатори сподіваються, що саме такий шлях захоче вказати Папа російському суспільству, наполягаючи: релігійна свобода — це єдиний спосіб відбудови християнської культури гіперсекуляризованого суспільства, зраненого комуністичним минулим, та спосіб протиставитися «співам сирен», що лунають з уст творців сучасних ідеологій та теорій розвитку. Папа Франциск зможе також пропонувати власну концепцію розвитку православ’я, що виправдала себе у випадку динамічної релігійної спільноти УГКЦ. Це може стати шляхом для кращого майбутнього Росії у ХХІ столітті — якщо вона захоче стати спільнотою, яка базується на духовних скарбах християнського сходу, охоплюючи релігійну свободу та духовний вплив на суспільство.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Папа Франциск

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: