Радість унікальної розмови трапляється нечасто: аби спілкуватися водночас і з княгинею Ольгою, і з Мавкою-Лесею Українкою, і з Кочубеїхою… І водночас — із дуже красивою сучасною жінкою, сповненою енергії життя.
Ідеться про видатну українську актрису, дружину легендарного кінооператора та кінорежисера Юрія Іллєнка, маму двох відомих «свободівців»: голови Держкіно Пилипа і народного депутата Андрія Іллєнків — про Людмилу Єфименко. Говорили не тільки про кіно, а й про виховання дітей, кохання, жіночість…
— Пані Людмило, торік українці нарешті подивилися «Легенду про княгиню Ольгу» українською мовою. Чого ж стрічка про нашу історію досі була російськомовною?
— Ми зняли «Легенду…» 1983 року, а тоді всі фільми знімали спершу російською мовою, бо ж спочатку все погоджувала Москва, і лиш по тому кожна національна студія робила свій переклад. А це був єдиний раз в історії кіностудії Довженка, коли не дозволили робити українського дубляжу. Сказали, що «тагда (тобто за часів княгині Ольги) єщьо нє било нікакого украінского язика». У Москві дбали про свою сфальсифіковану історію.
Юра (Юрій Іллєнко. — Ред.) тоді дуже потерпав через це. Нам те пережити було легше, бо ж ми таки трохи яничари… Я народилася хоч у Києві, але в російськомовній сім’ї, далі була російська школа, кінематографічний інститут у Москві, а як повернулася й пішла працювати на студію Довженка, то там один Іван Миколайчук українською говорив… Російська була нормою.
Коли вже у 1995-1996 роках Юра надумав-таки зробити український варіант, то просто не знайшлося грошей. Справа спинилася. Ще раз, безпосередньо, ми взялися до дубляжу аж тепер. Після подій на Майдані, нападу Росії ми вирішили, що фільм повинен зазвучати українською. До того ж на наших телеканалах почали часто показувати російськомовну «Легенду…», а з деяких каналів телефонували до Пилипа й просили версію українською мовою.
Дуже тішуся, що це нарешті вдалося. Фахівці кажуть, що дубляж зроблений добре. Я й сама, признаюся, дещо вдосконалила. Коли дивилася «Легенду…» перед початком роботи над дубляжем (хоча загалом не передивляюся свої старі фільми, бо дуже не люблю отих депресивних станів, які можуть прийти зі спогадами), то зауважила кілька моментів, у яких мені тоді, молодій ще актрисі, забракло в голосі сили, твердості, енергії. Тож тепер я скористалася нагодою, і вже українською промовила там так, як і годиться княгині.
— Яка роль Вам найближча?
— До зйомок у «Мазепі» улюбленою і найдорожчою була Мавка. Хоч мене за неї лаяли неймовірно. Не сприйняла критика нашу з Юрою інтерпретацію Мавки. Вона, казали, має бути ніжною, романтичною, — ми ж створили сильну натуру. Але саме такий був задум! Починали цей фільм з ідеєю відтворити образ Мавки як прихований автопортрет Лесі Українки, а вона не була слабкою. Цю схожість продемонстрували в перших же кадрах фільму, де портрет Лесі Українки переходив в образ Мавки у моєму виконанні. Я, готуючись до ролі, перечитала листи Лесі Українки, всі твори її. Занурилася в атмосферу її творчості, жила тоді нею. …Якби не Юра, не могла би знести всю ту критику.
До речі, з тих само причин, з яких не сприйняли Мавку, нерозкрученою лишилася й «Легенда про княгиню Ольгу»: сильна жінка совєцькій владі була не потрібна. Жінка мала лиш народжувати і працювати зранку до ночі. Образ українки, яка досягла всього і як жінка, і як мати, і як державниця — був невигідний.
Я й сама, хоч виросла в Києві, про княгиню Ольгу мало знала. Мені її постать відкрив Юра. Пам’ятаю, він багато про неї розповідав, коли ми зустрічалися і полюбляли гуляти Андріївським узвозом, Володимирською гіркою, набережною Дніпра… Коли вже готувалася до ролі, то перечитала літописи, матеріали про неї, про епоху. Юра все те знав, все для мене знаходив… Тоді ж не так, як тепер, — у «ґуґл» зайшов і прочитав, що захотів. Тоді треба було йти до бібліотеки, вибирати, шукати…
Зараз мені дуже дорога — може, тому, що остання — роль Любові Кочубеїхи в «Молитві за гетьмана Мазепу». У ній чи не найбільше я змогла реалізуватися. Там такий широкий діапазон ролі: від мінуса до плюса, Кочубеїха і підступна, й страждає. Часом, щоправда, думаю, що цією роллю я сама собі перекрила подальшу кар’єру. Коли ми привезли «Молитву…» на Берлінський фестиваль, один критик спитав мене, як я ставлюся до так майстерно зіграної масштабної жіночої ролі. Я відповіла, що це настільки велика для мене роль, що після неї можна й закінчувати кар’єру. Чому я це сказала? Самі слова вилетіли…
— А все ж чи плануєте найближчим часом зніматися?
— Якби була пропозиція від українських режисерів на українську тематику, то радо погодилася б. Я, щоправда, час від часу маю пропозиції, але то так: або роль мені не дуже пасує, або такі гроші жалюгідні пропонують, що інакше як приниження то годі сприйняти. Бо ж коли я, народна артистка, на такі гроші пристану, що ж тоді платитимуть початківцям? Але якби була цікава роль, то я й задарма би зіграла; мене передусім має зацікавити творчий момент. Тепер, знаєте, я остерігаюся, щоб, коли запропонують зйомки, мені не сказали «добрі» люди, що то Пилип зі своєї посади (голова Держкіно. — Ред.) натиснув, аби мене запросили…
Крім того, маю тепер один задум: планую моновиставу. Колись давно я прочитала драму Жана Кокто «Людський голос» і дуже нею захопилася. Але Юра тоді сказав, що я замолода для тієї ролі. У драмі йдеться про жінку в літах, про останнє кохання її життя — молодшого за неї чоловіка, з яким вона прощається у телефонній розмові. Ця моновистава може коштувати мінімальних грошей, бо ж і декорації можуть бути мінімальні, наприклад, телефон, стілець… Богдан Бенюк мені порадив навіть не йти «під дах театру», а самій знайти художника, режисера, гроші, а потім орендувати невеликі приміщення, наприклад, камерні сцени. Зараз я вся в цьому процесі, і мені страшенно хочеться це зіграти, бо відчуваю, що це «мій» матеріал. Зрештою, я ж за освітою актриса театру і кіно, але в театрі так і не грала. Кілька разів були такі пориви, але Юрій Герасимович не дуже їх схвалював, казав, що не з моїм характером працювати в театрі. Та й багато роботи було тоді в кіно, а ще ж сім’я, на театр і справді часу би забракло. Я й не шкодую, що тоді не пішла на сцену: але зараз мені цього таки дуже хочеться.
— Наскільки важлива, на Вашу думку, для жінки кар’єра?
— Кожна сама має вибирати, що для неї головне в житті: сім’я чи кар’єра, або, коли має сили, — то це все разом. Не треба обмежувати вибору жінки й не слід цькувати за те, що вона, наприклад, не хоче робити кар’єру, а натомість хоче народжувати дітей. Це її право; значить, вона розуміє, що може дати дітям значно більше, ніж суспільству, коли буде пересічною чиновницею. Але й не можна осуджувати жінку, коли всю себе вона віддає роботі. Отже, саме на тому місці вона більше реалізується, аніж коли буде недоброю хазяйкою. Бо ж, знаєте, то теж не всім дано — вміти гарно й багато приготувати, сидіти в хаті й творити затишок…
— А як Вам вдавалося все поєднувати?
— Та я й сама тепер дивуюся. Але, по-перше, мені мама багато допомагала на перших порах; вона, на жаль, рано померла… По-друге, завжди Юра помагав. Якщо він був вільний, то й посуд мив, і їсти готував, — і робив це охоче. Та й дітей ми виховували так, аби вміли і приготувати, і прибрати, і до магазину піти.
Для мене були моменти щастя й відпочинку, коли квартира прибрана, повен холодильник їжі, в хаті пахне пиріжками, і я нарешті можу сісти в крісло, взяти яблуко й сидіти в тиші читати. Це були миті неймовірної благодаті.
Найважче було, коли знімали. Юра не хотів, аби діти ходили до садочка. Тоді ж совєцьке виховання там і починалося. Він казав, що не віддасть свою дитину в садочок, де зранку до вечора вихователька читатиме тупі віршики про Лєніна й партію. Діти були з нами. Пилип із двох років на знімальному майданчику: знявся в «Лісовій пісні», потім старшеньким у «Легенді про княгиню Ольгу» зіграв малого Святослава. Андрій виростав у 1990-ті, коли кіно майже перестали знімати. Тоді Юру стали часто запрошувати на міжнародні фестивалі, і він, де тільки було можливо, брав з собою за кордон дітей; частіше випадало Андрієві те щастя. Юрій Герасимович казав, що діти мають бачити світ, знати, як по-різному живуть люди, щоб могти порівнювати й ліпше все розуміти. Юра завжди планував, до якого музею повести дітей, яке кіно подивитися. Він звідусіль привозив касети з фільмами світової класики: все це діти дивилися і, зазвичай, англійською мовою.
Юра дуже добре знав живопис, історію мистецтва, він і сам малював, тож бавився з дітьми в таку гру: вони розгортають книжку з репродукціями і не те, що затуляють ім’я автора, а й майже все зображення, і от за фрагментом тато мав вгадати (і вгадував!), як картина називається, хто автор, якої епохи. Юра частенько підкидав хлопцям книжки; також пильнував, щоб яке погане чтиво їм до рук не попало. А Пилип маленьким просто запоєм читав. Йому не так важливо було піти погуляти з однолітками, як читати. Він і зараз дуже багато і швидко читає.
Пам’ятаю, Андрій був у першому класі, і Юра взяв його з собою на лекції. То потім Андрій сказав: «Тату, твої студенти погано знають історію України. Я їм напишу підручник». У мене досі є той дитячий зошит, в якому він написав історію України. То ж тоді Пилип ходив у ліцей при університеті й саме дуже захопився українською історією, вони з Юрою весь час розмови вели на ці теми, а Андрій сидів, слухав і запам’ятовував, часом потім просив мене щось почитати. Він був дуже допитливий. Юра з ним багато всього обговорював, навіть свій підручник «Парадигма кіно», коли писав його. Ми з малим Андрієм дуже любили погуляти містом, побалакати, то він мені такі різні питання ставив: і про смерть, і про ангелів, і про життя, як воно все народжується, а чому воно закінчується. З ним було дуже цікаво! Взагалі я вважаю, що з дітьми треба про все говорити, особливо коли дитина запитує, то не можна відмовчуватися або казати, мовляв, виростеш — сам зрозумієш.
— Які жінки були для Вас прикладом?
— Ідеал для мене — моя мама. Вона була неймовірно добра, чутлива, щедра, мала багато подруг, друзів і всім помагала. А бувало, прийде з роботи втомлена, а в мене в гостях друзі, то вона зразу йшла на кухню щось приготувати — аби пригостити, аби, не дай Боже, з хати ніхто не пішов голодний. Дуже гостинна була й працьовита. Мама — це найважливіша жінка в моєму житті.
Далі, вже обравши шлях актриси (а вся моя рідня не мала до цього жодного стосунку), я почала орієнтуватися на інших жінок. Я й тепер люблю почитати інтерв’ю цікавих, успішних жінок, їхні поради, історії. Щось мені пасує, щось — ні. За життя собі зробила висновок, що головне — тримати гармонію в собі та дбати про своє здоров’я, не лінуватися, багато ходити пішки, бути весь час у дії, в русі, не піддаватися смуткові. Себе вважаю дуже щасливою. Я зустріла в житті саме того, про кого мріяла, і наше кохання було взаємним. Юра у своїй книжці написав, що я — головна любов його життя; це для мене велике щастя. Як щастям є бачити, яких прекрасних дітей ми разом виховали, які гарні ростуть онуки — мої два улюблені сонечка…
Юлія Дембовська, Газета ВО «Свобода»
фінансово.
Щиро дякуємо!
