Голосувати чи ні — це вже не питання. Тепер питання в тому, йти у політику чи ні.
Чи варто християнинові, католику, втягуватись у політику, яка не тішиться доброю славою?
Про це напередодні виборів сайт CREDO вирішив поспілкуватися з Головою Комісії у справах відносин Церква-Держава при Конференції єпископату РКЦ в Україні єпископом Віталієм Кривицьким, який днями скерував до вірян звернення з нагоди виборів.
— У своєму зверненні Ви зазначили, що Свята Церква вимагає брати максимально активну участь у суспільному житті, впроваджуючи в суспільний хаос порядок справедливості й милосердя Царства Божого. Це чудовий заклик до виборців — брати на себе відповідальність і йти голосувати; але також це можна сприйняти як заохочення включатися у політичне життя країни на всіх рівнях. Проте багато християн вважають політику брудною справою і воліють триматися від неї осторонь. Що скажете, варто людям віруючим включатися у політику?
— Звісно, коли ми говоримо про політику, то маємо на увазі певні устрої, механізми та стратегії, що використовуються у світі. І як усе земне, політика має свої обмеження. У момент нашої смерті вона перестає працювати. Хто був кимось значним у світі політики, може виявитися ніким у Царстві Небесному. Проте брудною політика стає тоді, коли люди, які нею займаються, не виходять поза матеріальний контекст, коли політична влада стає свавіллям, а політики займаються пошуком власної користі, визнання та слави, зосереджуючись на покращенні особистого добробуту. Ті, хто розуміє і практикує політику саме так, Царства Божого не успадкують.
Однак же, якщо практикувати «політику» Ісуса, який говорив, що Царство Боже є посеред нас, говорив про своїх учнів як про світло для світу та сіль землі, то цілком може виявитися, що політика не обов’язково має бути брудною справою, що вона може бути прозорою і служити людям. Усе залежить від пріоритетів тих, хто нею займатиметься. Від того, чи захочуть ті люди бути світлом у темряві та оберігати світ від зіпсуття й гнилизни, як свого часу це робилося за допомогою солі. Тож політика потребує постійного зцілення та очищення, бо, на жаль, неможливо раз і назавжди встановити такий уряд і таку владу, які відповідатимуть задумам Господнім. І щоби це зцілення та очищення відбувалося, у політиці мають бути присутні насправді віруючі християни.
— Що важливо розуміти християнам, які хочуть займатися політикою?
— Дуже важливо, щоби християнин, який робить свої перші кроки у політиці, розумів і пам’ятав, що все у цьому житті тимчасове й не триває вічно, — на відміну від Царства Божого. Ті політики, які розраховують на те, щоб за час каденції піднести матеріальний рівень своєї родини, нічого спільного з чесною політикою не мають. Треба бути свідомим, що каденція може закінчитись і раніше, ніж передбачено Конституцією, і що головним суддею його дій буде Бог та нащадки.
— Що має мотивувати політика із християнськими цінностями обстоювати свою позицію та моральні принципи у конфронтації навіть зі своїми однопартійцями?
— Завжди треба мати незмінні орієнтири. Одним із них є спасіння. Бажання увійти до Царства Божого має відображатися на всіх рішеннях та у кожному кроці політика. Якщо його серце наповнене любов’ю до ближнього (а політика — це служіння ближнім: державі, суспільству, громаді, а не своїм приватним інтересам), то це означає, що така людина йде шляхом Божих заповідей і має всі шанси добре виконувати свою місію. Бо любов до Бога і ближнього — це не тільки орієнтир, але й фундамент, на якому все тримається. З цих двох заповідей випливають усі інші, а отже, і рецепт побудови здорового суспільства. Якщо дотримуватися цих принципів, тоді можна вистояти у будь-якій конфронтації.
— Люди потребують моральних авторитетів і часто навіть готові на їхній думці базувати свій вибір у тій чи іншій справі. Для людей віруючих такими моральними авторитетами часто є священники та єпископи. Люди буквально вимагають, щоб їм сказали, за кого голосувати, бо заплуталися в кількості кандидатів та обіцянок. Знаємо, що священники не мають права агітувати за ту чи іншу політичну силу та її кандидатів; а як щодо висловлювань про свої політичні вподобання?
— Священник це ще й громадянин, який має обов’язок голосувати на виборах. Зрозуміло, він теж може мати особисті політичні переконання, які може озвучити людям зі свого близького оточення — родичам чи друзям. Але священник, з огляду на свою місію, є публічною особою і через факт свячень промовляє від імені Церкви, адже свячення це не видача дипломів чи повноважень, а посвята свого життя Богові та служінню людям. Тож для священника публічне обговорення своїх політичних вподобань чи заохочування людей голосувати за тих чи інших кандидатів або партію є (свідомим чи ні) використовуванням авторитету Церкви у неналежних цілях. Він не може сказати, що зараз говорить не як священник, а як звичайна людина. Бо вже не живе звичайним життям і все його життя — це свідчення того, що місія, яку він виконує, це не одна із багатьох професій. І тому агітація з амвону категорично неприпустима. Священники можуть говорити про тенденції перетину так званих червоних ліній певними політичними силами, наприклад — легалізація абортів, також для неповнолітніх без відома батьків. І оскільки таких політичних сил може бути багато, то маємо наголошувати все ж на ідеях, які є неприйнятними для людей віруючих, незалежно від того, яка партія їх просуває. Те саме стосується і підтримки тих чи інших партій або кандидатів. Все змінюється у цьому нестабільному світі, й через рік, або і швидше, виявиться, що ті, кому священники надали підтримку, змінили свою політичну програму чи відійшли від тих цінностей, які були лише передвиборчими гаслами. Через це разом із рейтингом політика падає також і авторитет Церкви, яку представляє той чи інший священнослужитель.
Церква покликана проголошувати речі незмінні: вічне життя, надію на спасіння, Царство Боже і Боже милосердя, а не людей, які наче трава — сьогодні зелена, а завтра суха. Маємо молитися — священники разом із вірянами — за політиків, про Боже світло для них, напоумлення та навернення, щоб могли протистояти спокусам; за нас самих, щоб ми могли розпізнати тих, які найбільш близькі та відповідають критеріям християнського політика, і вибрати достойних.
От саме для того, щоб Церкву не ідентифікували з політикою, а парафію — з місцевими претендентами на владу, щоб Церква була незалежною від зміни влади, політики і президентів, ми просимо священників не висловлювати своїх політичних уподобань, щоби справа їхнього громадянського обов’язку залишалася особистою. Кожний із нас піде голосувати, так як підказує сумління; але як священнослужителі ми не маємо права нав’язувати свою думку тим, хто вважає нас своїм авторитетом.
— Дякую за роз’яснення, владико!
фінансово.
Щиро дякуємо!
