У житті все якось так влаштовано, що ми постійно на щось або на когось чекаємо. І при цьому постійно повторюємо, що не для цього нас було створено, і що очікування — це найгірше, що лиш може трапитися. Вже легше робити нелюбу роботу, спілкуватися з ким нецікаво, вчитися, коли ліньки, але тільки не чекати. Певна, кожен навіть має свій рейтинг почекалень, у якому одна позиція гірша за іншу: лікарня, держустанова, пошта, аптека, магазин, інтернет (а що, низька швидкість передачі даних справді не одного доводить до шалу, сама свідком), важливий дзвінок або лист, відповідь на запит, і ще тисячі великих і малих очікувань.
Очікування буває різним. Хтось чекає на нове життя, а хтось на смерть, хтось на хороші новини, а інший — на вирок. Одні чекають терпеливо і радісно, інші нервово і з гнівом. А чи саме очікування, як стан, узагалі має в собі якийсь сенс, чи це просто чергова життєва незручність? Ось вам мої п’ять не зовсім повчальних історій про час і чекання.
Історія про день народження
У мене є кілька знайомих, які народилися на Святвечір або Різдво. Тобто 24-25 грудня або 6-7 січня. Це мій своєрідний клуб за інтересами, бо зі мною все так само: щороку всім на думці того дня 12 пісних страв, а мені — подарунки, еге ж. І ми з людьми, народженими під Різдво сходимося зазвичай на одному: як же це непрактично, народитися такого дня. По-перше, мало хто пам’ятає; по-друге – для іменинника ніхто не має часу; по-третє — мало подарунків (або й узагалі немає), а ще — як мінімум на одне свято в році менше. І це не згадуючи про гучне святкування для тих, кому замість святкового пирога доводиться їсти кутю, або про можливість влаштувати цього дня вечірку чи вийти з друзями на гульки.
Але ж очевидна справа, що не будеш ти тут конкурувати з єдиним і винятковим Різдвяним Іменинником. Тому рік за роком повторюється той самий сценарій, і врешті-решт до цього звикаєш. І тоді як інші очікують від свого дня народження сюрпризів, тортів і подарунків — ти даєш собі спокій і взагалі перестаєш очікувати від «того» дня чогось особливого.
Й ось тільки недавно я подивилася на справу з нової перспективи: з перспективи моєї мами, і може трішки з перспективи самої Богородиці. Вагітність — це досить довге (40-тижневе) чекання. День за днем, тиждень за тижнем. Чекання часом спокійне і радісне, часом тривожне, чекання терпеливе і вдумливе; чекання, яке має величезний Сенс. Чекання, яке неможливо скоротити і бажано не пришвидшувати. Народитися на Різдво — це символ дуже-дуже особливого очікування наших мам, коли Різдво того одного-єдиного разу відбулося для наших родин настільки дослівно, наскільки це тільки можливо. Хіба можна після такого думати про якісь подарунки, знаючи, що ти сам і є подарунком?
Історія про студентів і лекції
Часу немає. Ані теперішнього, ані минулого, ані прийдешнього. Щороку, коли аналізую зі студентами фрагмент зі «Сповіді» святого Августина на тему часу, після слів про неіснування часу бачу на їхніх обличчях іронічні недовірливі посмішки. І щоразу, коли терпеливий Августин все ж пояснює, про що йому йдеться, і таки доводить, що час — це всього-на-всього рух і зміна реєстрована кимось на свій суб’єктивний спосіб, — на обличчях проступає щось, що, можливо, і не назвеш осяянням, але точно розумінням.
Час не існує, тож має не існувати й чекання, але в цьому мої юні генії вже не такі згодні з Августином, особливо в моменти, коли нетерпеливо позирають на годинники, вираховуючи, скільки ще хвилин залишилося до дзвінка. Тоді настає час на оповідки про Ейнштейна і теорію відносності, і про те, що час минає інакше для того, кому цікаво, і для того, кому нудно, для того, хто поспішає, і для того, кому нічого робити або кортить робити в цю хвилину щось зовсім інше. На щастя, лекції відміряються не рівнем цікавості матеріалу, а стандартними хвилинами і годинами, тому навіть найнудніша лекція все одно закінчиться через півтори години, що не може не тішити.
Історія про правильні порції часу
Останнім часом у різного штибу популярно-наукових виданнях постійно натрапляю на матеріали про тайм-менеджмент. Час — це цінність, якою треба навчитися правильно розпоряджатися. Бо час — це і гроші, й відпочинок, і робота, і взагалі наше все. Його можна марнувати, а можна використовувати правильно; його можна мати для себе, а можна для інших. Словом, тут немає коли і на що нетерпляче чекати: лови час і встигай використати, бо просіється, як пісок крізь пальці, що й не помітиш.
І починаються поради: розмовляючи по телефону, не сиди, а стій, — швидше завершиш розмову (заощадиш час!), до магазину ходи зі списком необхідних речей — швидше все купиш (заощадиш час!), сплачуй рахунки через інтернет — не стоятимеш у черзі в банку/на пошті (заощадиш час!), пиши списки справ, які треба зробити, — більше встигнеш (заощадиш час!), купуй різдвяні подарунки заздалегідь — не чекатимеш у довжелезній черзі до каси в переддень свята (заощадиш час!), купуй напівфабрикати, пери в машинці-автоматі — заощадиш час, час, час! Бо час не іграшка, тут потрібний серйозний науковий підхід.
От тільки якось так виходить, що чим старанніше плануєш, чим більше встигаєш, чим ретельніше продумуєш, що ще можна було б зробити за формулою два або три в одному, — тим катастрофічніше бракує… часу! Бо можна ще б це і оте, ще так і сяк, а коли, якщо доба має лише якихось 24 години? Ну, але спати можна менше, для цього є кава, з родиною менше бачитися — вистачить задзвонити, відмовитися від непотрібних зустрічей і занять, є ж речі важливіші. А зрештою, багато з чим можна почекати — до канікул, до відпустки, до старості…
Історія про збирання каміння
«Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати. Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати. Час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати. Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати. Час роздирати і час ізшивати, час мовчати і час говорити. Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир.» (Проп 3, 1‑8) Для мене ці вірші з Книги Екклезіяста — це одні з найдивовижніших слів у Старому Завіті. Квінтесенція мудрості у найповнішому значенні.
Здавалося б, очевидні речі: на все всій час, на все своє місце, кожна річ має свій порядок, а подія — темп розвитку. Не очевидне одне: ці слова насправді стосуються не подій, а саме очікування на них, і то не будь-якого, а правильного очікування. Геніальний тайм-менеджмент — внутрішньо погодитися на відповідний стан речей у собі, в інших та у світі навколо. Навчитися ставитися до всього, що відбувається, зі спокоєм. Осягнути мудру рівновагу в усьому, на що присвячуємо свій час і зусилля. Не стільки піддатися круговерті подій, скільки вміти втриматися осторонь тієї круговерті. Очікувати. Активно але з дистанцією. Бути чуйними і вміти зрозуміти, коли саме і на що саме надходить відповідний час.
Історія про чотири тижні
Інколи пробую збити з пантелику моїх студентів і лукаво запитую, чи чотири тижні — це багато. Зазвичай у відповідь чую одне і те саме обережне: залежить, для чого. Виявляється як їх послухати, то для приготування до заліку такої кількості часу мало, для інтенсивного навчання — забагато (хто ж стільки витримає над підручниками!). Ось такий парадокс. Чотири тижні — це саме стільки, скільки призначає Матінка Церква на приготування до одного з найбільших літургійних свят: Різдва Христового.
Цього часу має вистачити на все. Передусім на те, щоб пройти більш чи менш інтенсивний курс очікування, званий Адвентом. Рік має близько 53 тижнів. Кілька з них — це наші канікули або відпустка, кільканадцять — чверті чи семестри, тиждень різдвяних або великодніх свят, кількадесят звичайних тижнів і кілька особливих, наприклад, тижні посту. Чотири тижні перед Різдвом — особливі. Це новий початок (хоча могло би здаватися, що кінець, адже закінчується календарний рік), бо саме ці тижні розпочинають літургійний рік у Церкві. Початок нового відліку, який настає в тиші, зосередженні і радості. Це як ситуація посіяного зерняти, яке завмерло, щоби пробудитися до нового життя. Назовні ще нічого не видно, але яка титанічна праця всередині!
Встигнути приготувати до Різдва: себе (сповідь), близьких (подарунки, листівки), дальших (поділитися з потребуючими), свій дім (оздоби і святкове меню), свій храм (яселка, вистрій), місце праці (передріздвяні зустрічі та святкові вітання). Якщо згрубша, то це все; якщо в деталях, то це — непочатий край роботи. Але перед тим, як взятися до діла, є одна умова: треба призупинити всі свої двигуни і провести дефрагментацію свого внутрішнього стану. Позбирати до купи все те, що насправді має значення, відкинувши все те, що другорядне і пусте. Порозкладати на свої місця всі пріоритети, переглянути набір основних цінностей і не побоятися додати туди щось нове. Ну і чекати. Бо Різдво ще не зараз, воно аж за чотири тижні. А поки що тихо і радісно очікуємо, бо в житті найбільше цінується те, на що довелося насправді терпляче почекати.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
