Євхаристія (ІІІ)

Перша частина

Друга частина

Слово до читача

Я хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки (Ів. 6, 51-52).

Християнство – це щось більше ніж учення. Це – сам Христос, котрий живе в тих, кого Він поєднав в одному містичному Тілі. Це становить велику тайну віри, через яку Втілення Слова триває і поширюється в діяннях людськості, знаходячи шлях до всіх людей, поки не здійсниться остаточно Божий задум. Християнство – це нове “об’єднання всього” у Христі (Еф. 1, 10).

Сьогодні Господь Христос живе і діє в людях через віру і таїнства віри. Найбільше з усіх таїнств, про яке тут йдеться, вінець усього земного християнського життя – це таїнство любові, Євхаристія. В ньому Ісус не тільки дарує нам Свою благодать, але й віддає самого Себе. Бо в цьому Пресвятому Таїнстві Ісус Христос перебуває насправді, тобто, вживши мови теології, субстанційно (самою сутністю) присутній і залишається доти, доки існують освячені знаки хліба і вина. Отже, Євхаристія є серцем християнства, бо має в собі самого Христа і становить головний засіб, за допомогою якого Господь Христос поєднує в одному Тілі нас із самим Собою.

Більше того, оскільки Христова Мука є центром історії людства, а євхаристійна жертва актуалізує на вівтарі Жертву Голготи, через яку людина була відкуплена, то Євхаристія відновлює найважливішу подію в історії людства. Вона приносить нам усім плоди Відкуплення. Але це ще не все. Євхаристія не тільки увічнює Втілення Божого Сина і дозволяє нам радіти Його тілесній присутності серед нас, не тільки актуалізує Його смерть, через яку Він сам приніс Себе в жертву на Хресті з любові до нас, але й сягає в майбутнє, заповідаючи здійснення плану всієї історії людства. Євхаристія є пророчим знаком Останнього Суду, всесвітнього воскресіння і нашого входження в Його славу.

Ще одна важлива річ: християнство – це релігія життя, а не смерті. Це – релігія живого Бога, Котрий настільки перевищує всяке наше розуміння, що ми можемо осягнути Його лише на відстані й опосередковано, через аналогію, але Котрий водночас є так близько, що наше найглибше знання про Нього стисло відображує наше знання про самих себе.

Живий Бог – Альфа і Омега, початок і кінець, Той, Хто є скрізь, але Кого не може збагнути людський розум, – стає видимим і відчутним на дотик і разом з тим віддає нам Себе як духовну поживу. Таємницю життя ми можемо збагнути, лише переживаючи її. Отже, в таємницю Євхаристії, яка є джерелом нашого життя в Богові, джерелом усякої любові, можна прозирнути, тільки переживаючи і люблячи її.

Щоб побачити хоча б малу частку цієї Істини, потрібно в цьому таїнстві побачити Бога і скласти Йому поклоніння. Треба бачити в ньому Муку Христа. Але передовсім треба жити таємницею Євхаристії, приносячи себе в жертву Отцю разом з Ісусом і люблячи інших так, як Христос полюбив нас.

о. Маріуш Возняк ОР

Катехизм Католицької Церкви про Євхаристію

Сакраментальна жертва: подяка, спомин, присутність

Християни з самого початку звершували Євхаристію, а її фор­ма в різних літургійних обрядах упродовж віків по суті не зміни­лася. Причина полягає в нашому усвідомленні того, іцо ми зв’язані дорученням Христа, яке Він дав у переддень Його Муки: “Де чи­ніть на Мій спомин” (1 Кор. 11, 24-25).

Ми виконуємо це Господнє доручення, звершуючи спомин Його жертви. При цьому ми при­носимо в жертву Отцю те, що Він Сам нам дав: дари Його творіння, хліб і вино, які силою Святого Духа та слів Христа стають Тілом і Кров’ю Христа: таким чином Христос дійсно стає присутнім, хоча й містично.

Отже, ми повинні вважати Євхаристію:

• подякою та хвалою Отцю,
• спомином жертви Христа і Його Тіла,
• присутністю Христа силою Його Слова та Його Духа.

Подяка і хвала Отцю

Євхаристія, таїнство нашого спасіння, яке Христос звершив на Хресті, є також жертвою хвали та подякою за діяння сотворения. В євхаристійній жертві все створіння, що Його полюбив Бог, представлене Отцю через смерть і воскресіння Христа. Через Хри­ста Церква може принести жер­тву хвали та подяки за все, що зробив Бог і що є добрим, гарним і справедливим у створінні та людстві.

Євхаристія є жертвою подяки Отцю, прославленням, яким Це­рква висловлює вдячність Богу за Його доброчинства, за все те, що Бог звершив через сотворен­ия, викуплення та освячення. Євхаристія передовсім означає “подяка”.

Євхаристія є також жертвою хвали, в якій Церква прославляє Бога від імені всього створіння. Ця величальна жертва стає мож­ливою тільки через Христа: Він з’єднує вірних зі Своєю Особою, а також залучає їх до Свого про­славлення та Свого заступницт­ва, тим-то жертва хвали прино­ситься Отцю через Христа і з Христом, щоб бути прийнятою у Христі.

Спомин жертви Христа і Його Тіла – Церкви

Євхаристія – це спомин Па­схи Христової, актуалізація і принесення в Таїнстві Його єди­ної жертви в літургії Церкви, що є Його Тілом. У всіх євхаристійних молитвах після слів встано­влення (Ісусових слів під час Останньої Вечері, яким Він уста­новив Євхаристію. – Ред.) йде молитва, що зветься анамнесісом, або спомином.

У біблійному значенні слово “спомин” – це не просто спогад про події минулого, але й пропо­відування чудес, що їх Бог учи­нив для людей (пор. Вих. 13, 3). Через літургійне святкування цих подій вони певним чином стають реально присутніми та ак­туальними. Саме так Ізраїль ро­зуміє своє визволення з Єгипту, і щоразу, коли згадують свято Пасхи, події Виходу актуалізую­ться в пам’яті вірних, щоб вони укладали своє життя згідно з ни­ми.

Спомин набуває нового сенсу в Новому Завіті. Коли Церква відправляє Євхаристію, вона звершує спомин Пасхи Христа, і Пасха Христа стає в цей час при­сутньою. Жертва Христова, що була принесена раз і назавжди на Хресті, повіки залишається акту­альною (пор. Євр. 7, 25-27): “Кожного разу, коли на вівтарі звершується жертва Хреста, в якій “Пасха наша, Христос, при­несений у жертву” (1 Кор. 5, 7), звершується діло нашого відкуплення” (II Ватиканський Собор. Конституція Lumen gentium, 3).

Оскільки Євхаристія є спо­мином Пасхи Христової, вона та­кож є жертвою. Жертовний характер Євхаристії відобража­ють самі слова її встановлення: “Це – Моє Тіло, що за вас відда­ється” та “Ця чаша – це Новий Завіт у Моїй крові, що за вас проливається” (Лк. 22, 19-20). У Євхаристії Христос дає те саме Своє Тіло, яке Він віддав за нас на Хресті, ту саму Свою Кров, яка “за багатьох проливається на відпущення гріхів” (Мт. 26, 28).

Отже, Євхаристія – це жерт­ва, бо вона актуалізує Жертву Хреста, є ЇЇ спомином та прино­сить ЇЇ плоди.

Христос, Господь і Бог наш, сам приніс Себе в жертву Отцю, раз і назавжди, вмираючи засту­пником людей на вівтарі Хреста, щоб здійснити для них вічне відкуплення. Але оскільки з Його смертю не повинне було припи­нитися Його священство (Євр. 7, 24. 27), на Останній Вечері, “тієї ночі, якої був виданий” (1 Кор. 11, 23), Він захотів залишити Церкві, Своїй улюбленій Наре­ченій, видиму жертву (як того вимагає природа людини), в якій буде знову представлена кривава жертва, яка мала бути принесена одноразово на Хресті і пам’ять про яку буде вічною (1 Кор. 11, 23), а її спасенна сила служитиме відкупленню гріхів, які ми коїли щодня. (Тридентський Собор: ББ 1740).

Жертва Христа і жертва Єв­харистії – це єдине жертвопри­ношення: “Це одна й та сама Жертва, той самий Жертвува- тель – Який сьогодні жертвує Себе в служінні священиків – Котрий тоді приніс Себе в жер­тву на Хресті. Відрізняється ли­ше форма жертвоприношення”. “У цій Божій жертві, що звершу­ється під час Меси, той самий Христос, що одного разу приніс себе в криваву жертву на вівтарі Хреста, присутній і приноситься в жертву безкровну (Тридентсь­кий Собор: БЭ 1743).

Євхаристія – це також жертва Церкви. Церква, яка є Тілом Христа, бере участь у жертві сво­го Голови. Разом з Ним вона цілковито приноситься в жертву і прилучається до Його заступ­ництва перед Отцем за всіх лю­дей. У Євхаристії жертва Христа стає жертвою кожного члена Йо­го Тіла. Життя вірних, їхня хва­ла, їхні страждання, їхня мо­литва, їхня праця зливаються во­єдино з життям, хвалою, страж­даннями, молитвою і працею Христа та з Його остаточним жертвоприношенням, і через це вони знаходять нову гідність. Жертва Христа, присутня на ві­втарі, дає змогу всім поколінням християн приєднатися до Його жертви.

У катакомбах Церква часто зображена у вигляді жінки, яка молиться з широко розпростер­тими руками, у поставі Оранти. Як Христос, Котрий розпростер руки на Хресті, вона жертвує собою і заступається за всіх лю­дей через Нього, з Ним і в Ньому.

Вся Церква з’єднана з жерт­вою і заступництвом Христа. Па­па, який виконує в Церкві слу­жіння святого Петра, з’єднаний з кожною відправою Євхаристії, де його згадують як символ та слугу єдності Вселенської Церкви. Мі­сцевий єпископ залишається від­повідальним за Євхаристію в будь-якому разі, навіть якщо бо­гослужіння відправляється свя­щеником. Його ім’я виголо­шується для того, щоб указати, що саме він є головою окремої Церкви, серед своїх пресвітерів та помічників-дияконів. Громада молиться також за всіх священи­ків, які приносять Євхаристійну Жертву для неї і разом з нею.

Нехай тільки та Євхаристія вважається законною, яка від­правляється на чолі з єпископом або тим, кому він це доручив (Св. Ігнатій Антіохійський. Послання до Смирнян 8, 1).

Через служіння пресвітерів звершується ця духовна жертва християн, в єдності з жертвою Христа, єдиного Посередника нашого, що приноситься в Євха­ристії їхніми руками від імені всієї Церкви безкровно і сакра­ментально, доки не прийде Сам Господь (II Ватиканський Собор. Декрет Presbyterorum ordinis, 2).

З жертвою Христа поєдную­ться не тільки ті члени Його Тіла, що знаходяться ще тут, на землі, але й ті, що вже перебувають у славі небесній: Церква звершує Євхаристійне Жертвоприношен­ня, єднаючись із Пресвятою Ді­вою Марією і згадуючи її разом з усіма святими. В Євхаристії Церква разом з Марією наче сто­їть біля підніжжя Хреста, залу­чена до жертвоприношення і заступництва Христа.

Євхаристійна Жертва прино­ситься також і за померлих вір­них, “які спочили у Христі і ще не повністю очистилися” (Тридентський Собор: DS 1743), аби вони могли увійти в світло і мир Христа:

“Поховайте моє тіло, де хоче­те, і нехай не мучить вас турбота про нього. Одне тільки прохання маю до вас, щоб ви пам’ятали про мене, хоч би де були перед вів­тарем Господа” (Св. Моніка у передсмертному зверненні до св. Августина та його брата: Сповідь XI, 27).

Далі ми молимося (в анафо­рі) за померлих святих отців та єпископів, і взагалі за всіх, хто спочив до нас, з вірою в те, що буде велика користь душам, за які звершується молитва у при­сутності Святої і Великої Жерт­ви. (…) Коли ми заносимо благання за тих, хто помер, на­віть якщо вони були грішниками, ми представляємо Христа, роз­п’ятого за наші гріхи, завдяки Котрому Бог Людинолюбець є ласкавим до них і до нас (Св. Кирило Єрусалимський. Catec- heses mystagogicae, 5, 9 , 10).

Святий Августин влучно і стисло виклав це вчення, що за­кликає нас до чимраз повнішої участі в жертві нашого Відкупителя, яку ми звершуємо в Євха­ристії:

Це місто, повністю відкупле­не, тобто громада і суспільство святих, є принесеним Богу як всеосяжна жертва Первосвяще­ника, Котрий, у вигляді раба, пішов на те, щоб у Своїх страж­даннях віддати Себе за нас, аби ми стали Тілом такого величного Голови (…). Ось у чому полягає жертва християн: “ми численні – одне в Христі тіло” (Рим. 12, 5). І цю жертву Церква безупинно повторює в Таїнстві вівтаря, до­бре відомому вірним, при цьому вона знає, що в тому, що прино­ситься нею в жертву, вона сама стає жертвою (Про місто Боже Х, 6).

Присутність Христа силою Його слова і Святого Духа

“Христос Ісус, Який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, – Він заступається за нас” (Рим. 8, 34). Він перебуває в Своїй Церкві найрізноманітнішими способами: в Своєму Слові, в молитві Церкви, “де двоє або троє зібрані в Моє ім’я” (Мт. 18, 20), в убогих, хворих, в’язнях (Мт. 15, 31-46), у таїнствах, які Він встановив, у жертві Меси і в особі служителя. Але найповні­шою мірою – під євхаристійними знаками” (II Ватиканський Со­бор. Конституція Lumen gentium, 48).

Христос присутній у Святих Дарах винятковим чином. Це підносить Євхаристію над усіма іншими таїнствами і робить її “ніби досконалістю духовного життя і метою, до якої прагнуть усі таїнства” (св. Тома Аквінський, Summa Leologiae III, 73, 3). Пресвяте Таїнство Євхаристії “містить в собі істинно, реально і субстанційно (самою сутністю) Тіло і Кров разом із душею і Божественністю Господа нашого Ісуса Христа, а отже, всього Хри­ста” (Тридентський Собор: DS 1651). “Цю присутність назива­ють “реальною” не з міркувань винятковості – як коли б усі інші присутності не були “реальни­ми”, – а передовсім тому, що вона є субстанційною і через неї Христос, Бог і Людина, присут­ній повного мірою” (Павло VI. Енцикліка Mysterium fidei).

Христос стає присутнім у цьому таїнстві через перетворен­ня хліба і вина на Тіло і Кров Христа. Отці Церкви непохитно підтвердили віру Церкви в дійо­ву силу Слова Христа і дії Свя­того Духа, яка здійснює це перетворення. Так, наприклад, св. Іван Золотоустий говорить:

Не від людини залежить те, що принесені дари стають Тілом і Кров’ю Христа, а Сам Христос, розп’ятий за нас, робить це. Свя­щеник, образ Христа, промовляє ці слова, але їхня дійова сила та благодать – від Бога. “Це є Тіло Моє”, – каже священик. Ці слова й перетворюють принесені дари (De proditione Judae 1, 6).

Також святий Амвросій гово­рить про це перетворення: Будь­мо цілком певні – немає тут нічого, що створила природа, проте є те, що освятило благо­словення, а сила благословення вища за силу природи, бо через благословення змінюється й са­ма природа (…). Хіба ж не може Слово Христа, яке змогло ство­рити з нічого те, що раніше не існувало, зробити з того, що вже існувало, те, чим воно ще не було? Бо наділити речі їхньою первісною природою – не менше, ніж змінити її (De mysteriis, 9, 50. 52).

Тридентський Собор стисло викладає католицьке віровчення, проголошуючи: "Оскільки Хрис­тос. наш Відкупитель, сказав, що те, що Він дає у вигляді хліба, істинно є Його Тілом, Церква завжди зберігала це переконан­ня, а святий Собор наново його проголошує: через освячення хліба і вина відбувається зміна всієї сутності хліба на сутність Тіла Христова, Господа нашого, а також усієї сутності вина на сутність Його Крові; цю зміну Католицька Церква слушно і то­чно називає переісточенням (transsubstantiatio) (DS 1642).

Євхаристійна присутність Христа починається з моменту освячення і триває весь час, доки існують Євхаристійні знаки (освячені хліб і вино). Христос повністю присутній у кожному з них і в кожній їхній частці, таким чином ламання хліба не ділить Христа” (пор. Тридентський Со­бор DS 1641).

Поклоніння Євхаристії. У лі­тургії Меси дістає своє виражен­ня наша віра в реальну присутність Христа під знаками хліба і вина, зокрема, коли ми стаємо на коліна або низько вклоняємося на знак благоговін­ня перед Господом. “Католицька Церква поклонялася і продовжує поклонятися Таїнству Євхарис­тії та ставитися з належною по­божністю до нього не тільки під час Меси, але й поза нею: дбай­ливо зберігаючи освячені Дари, виставляючи їх віруючим для врочистого поклоніння та несучи їх у процесії” (Павло VІ. Енцик­ліка Муsterium fidei 56).

“Святий запас” (tabernakulum, або дарохранительниця) спочатку був призначений для того, щоб зберігати Євхаристію, аби її можна було принести хво­рим і відсутнім на богослужінні. Через поглиблення віри в реаль­ну присутність Христа в Євхари­стії, Церква усвідомила сенс мовчазного поклоніння Господу, присутньому в Святих Дарах. Тому дарохранительниця повин­на стояти в особливо почесному місці храму; вона мусить бути зроблена так. щоб підкреслювати і втілювати істину реальної при­сутності Христа в Пресвятому Таїнстві.

Те, що Христос побажав пе­ребувати в Своїй Церкві таким унікальним чином, має глибокий сенс. Оскільки Христос у Своєму видимому образі мусив залиши­ти Своїх, Він захотів дарувати нам Свою присутність через та­їнство; оскільки Він бажав при­нести Себе в жертву на Хресті заради нашого спасіння, то Він прагнув, щоб у нас залишилася згадка про ту любов, якою Він полюбив нас “до кінця” (Ів. 13, 1), до принесення в жертву вла­сного життя. Адже в Своїй Євхаристійній присутності Він таємничо залишається посеред нас як Той, Хто полюбив нас і віддав Себе за нас (пор. Гал. 2, 20). Він залишається під знака­ми, що висловлюють і переказу­ють цю любов:

Церква і світ глибоко потре­бують Євхаристійного культу. Ісус чекає нас у цьому Таїнстві любові. Не шкодуймо часу, аби піти на зустріч з Ним в покло­нінні, спогляданні, сповненому віри і відкритому для покутуван­ня за тяжкі гріхи і злочини світу. Нехай невтомним буде наше по­клоніння! (Іван Павло II. По­слання Dominicae сепае про тайну поклоніння Євхаристії, 3).

“Присутність істинного Тіла Христа та істинної Крові Христа в цьому Таїнстві “пізнається на­ми зовсім не за допомогою від­чуттів, – пише святий Тома, – а єдиною тільки вірою, що спира­ється на авторитет Бога”. Тому, в коментарі до тексту святого Луки (22, 19): “Це – Моє Тіло, що за вас віддається”, святий Кирило пише: “Не питай в себе, чи то є правда, а прийми з вірою слова Господа, бо Він, Котрий є Істина, не каже неправди” (Св. Тома Аквінський, Summa Theologiae III, 75, 1. Цитується Павлом VI, енцикліка Mysterium fidei 18):

Поклоняюся Тобі благоговійно, та­ємнича Божественносте, істинно схована під цими [зовнішними] формами.Тобі цілком покірне серце моє,Бо, споглядаючи Тебе, воно зовсім завмирає.Зір, смак, дотик не досягає Тебе: Тільки тому належить довіряти, що ми чуємо;Вірую в усе, що сказав Син Божий; Немає нічого істинного понад це слово Істини.     (а. 1356-1381)

Засядь за столом Госопода

Не вдаряйся в банальність

Святі Таїнства — це та ца­рина, де ти знайдеш Спасите­ля. Переживати їх по-справж­ньому — справа нелегка. Нам відомо, як почастішали сповіді та прийняття причастя. Ми знову відкрили сенс Хрещен­ня. Священство та шлюб зво­рушують нас. Щодо таїнства хворих, то завжди є час поду­мати про це.

Ти йдеш до Церкви і при­ймаєш причастя, це здається тобі цілком природним. І ти маєш рацію. Але я побоююсь, що так само, як колись при­частя було Таїнством особли­вим і охоронялося сакраль­ними застережними захода­ми, так сьогодні воно стає буденним, бо мотивується життям громади.

Стань Його Тілом

Причаститися Тіла Христо­ва, прийняти Його Кров – це відповідальний жест. До свого ущербного нутра ти прийма­єш Господа всесвіту (у Франції священик кладе облатку на долоню віруючого. — Ред.).

І тут більше, ніж Соломон.

Ти стаєш Храмом, при­ймаючи Воскреслого. Ти ста­єш Його Тілом, і все в тобі звертається або повинно зве­рнутися до братів. Ти прийма­єш Тіло Христа, ти стаєш членом Христа. Дух спочиває І на тобі. Переживаєш ти це по-справжньому чи вдовольняєшся тим, що радієш зустрі­чі з близькими, або виконуєш милий твоєму серцю обряд?

Моя Свята Меса

Учта

Ми приходимо на Святу Ме­су не тільки для того, щоб від­дати шану Богові, щоб скласти жертву, виконати заповідь, а пе­редусім для того, щоб зміцнити наш зв’язок з Христом.

Ми хочемо піти од вівтаря багатшими, сильнішими. Хоче­мо пережити тут любов, якою обдаровує нас Бог. Хочемо пе­реконатися, що наступні години і дні зможемо наповнити доб­ром, зможемо досягти успіху.

Крім цього, кожен із нас хоче побачити біля себе інших людей, які будують своє життя згідно з принципами віри, які борються за вірність Богові та Його Закону. Свідомість нале­жності до цієї маси релігійних людей наповнює нас відвагою.

З цієї причини важливим мо­ментом під час Святої Меси є Учта, приготована Богом для тих, хто Його любить – святе Причастя.

Молитва Господня

Приготування до зустрічі з Господом Ісусом під час святого Причастя починаємо спільним промовлянням Господньої моли­тви. Передаємо Отцеві Небесно­му сім прохань, на які звернув нашу увагу сам Христос.

Просимо Бога:

• щоб усі створіння віддали Йому належну славу,
• щоб люди переконалися в тому, що існує Його Царство,
• щоб скрізь сповнювалася Його воля,
• щоб нам не бракувало засо­бів до життя,
• щоб відпустив нам наші гріхи,
• щоб не піддавав нас спокусі,
• щоб збавив нас від зла.

Яка мета проказування цієї

молитви безпосередньо перед святим Причастям? Йдеться про те, щоб відкрити наше серце для багатства, яким хоче обдарувати

нас Господь Бог. Людина, котра щиро просить, доводить цим, що їй справді конче потрібно щось отримати.

Найчастіше ми поспіхом ки­даємо ці прохання перед троном Божого маєстату, до того ж са­мими лише вустами. Нам не ва­жливо, щоб нас вислухали. Тому й “Отче наш” не завжди виконує ту роль, яку ця молитва повинна виконувати: прославляти Бога,

відкривати наше серце для при­йняття Його дарів.

Трохи далі ми ще поміркуємо над Молитвою Господньою, яку ми читаємо під час Пресвятої Жертви. Спробуємо простежити її зв’язок із Святим Причастям. Не йтиметься про детальне, ви­черпне розкриття смислу, що мі­ститься в окремих словах чи проханнях цієї молитви. Це вже давно зроблено. Молитву “Отче наш” протягом віків коментували тисячі разів. Досить лише згада­ти Орігена, Тертуліана, Абеляра чи Примаса Вишинського. Ми не підемо слідом за ними. Натомість спробуємо зрозуміти, як прави­льне читання Молитви Господ­ньої підготовлює людину і всю зібрану біля вівтаря спільноту до поєднання з Богом у Святому Причасті.

“Отче ”

Ми – прийомні діти Бога. Не всі люди є Його дітьми, оскільки не всі були хрещені. Багато з тих, хто ходить з нами, їсть той самий хліб, сидить поряд в автобусі, стоїть у черзі, – багато з них ще не належать до Божої родини. Вони не можуть сказати Богові – Отче. Вони не є Божими діть­ми, а ми є. Це велика честь.

Наповнені освячуючою бла­годаттю, прийняті Богом як Його діти, приходимо, щоб взяти участь в учті. Вона була встано­влена тільки для нас. Багато лю­дей не має на неї права. В ній можуть брати участь тільки ті, кого Бог визнав Своїми дітьми.

Однак перш ніж ми будемо насичені їжею, яка дає силу, по­трібну для життя на рівні Божої дитини, ми викладаємо перед Бо­гом прагнення наших сердець. Як добрі діти, ми зробимо це згідно з вказівками найкращого Сина Ісуса Христа.

Промовляючи перші слова Господньої Молитви: “Отче”, – дуже важливо усвідомити собі ту близькість, ту атмосферу поєд­нання, ту любов, яка поєднує дитину з Отцем. Він нас вибрав, Він нас покликав, Він чекає на нас. Отець, який любить – Бог.

“Отче наш”

Мушу визнати, що на мене ці два перші слова Господньої Мо­литви справляють найбільше враження. Коли з вівтаря я див­люся на ваші обличчя, одні мо­лоді, піднесені, радісні, інші покриті зморшками, стомлені та смутні, коли усвідомлюю відомі мені зі щирих розмов ваші внут­рішні світи – іноді великі, багаті іі святі, а іноді малі, бідні, скуті поганими звичками, і коли чую, як усі ми в одній молитві звер­таємося до Бога, мене охоплює дивна радість. У нас є спільний Отець. Ми утворюємо одну ро­дину. Кожного з нас полюбив Бог. Ми не помічаємо цього ко­жного дня, не завжди живемо, як діти одного Отця. Часто може навіть здаватися, що ми не знає­мо Отця. Але тут, біля вівтаря, ми хочемо разом пам’ятати про Отця, про Його доброту, хочемо побачити те, що нас об’єднує.

Тому тут немає місця для приватних справ. Тут усе спільне – радощі й біль, перемоги і по­разки. Ніхто не може бути відки­нутий. Кожному треба подати руку, як братові, як сестрі, бо ж ми стоїмо перед нашим Отцем. А Він дивиться на нас усіх і на кожного зокрема, як на дітей. Нас об’єднує Його любов.

Отець вибрав нас не тільки для Себе, а зробив це з думкою створити одну родину. Він пік­лується про те, щоб зміцнити, вдосконалити, освятити цю нашу спільноту. Він зробить це через приготовану для нас Святу Учту.

“Нехай святиться ім’я Твоє”

Небесний Отець запрошує кожну свою дитину до співпраці в справі освячення світу. Для цього Він віддає кожному в роз­порядження частинку цього сві­ту. Цією частинкою є наше серце і серця людей, на яких ми маємо вплив.

Отець прагне, щоб усе, що вийшло з Його рук, тобто усе створіння, приєдналося до гар­монії законів, які встановила Йо­го Мудрість. Нашим завданням є свідоме й добровільне приєд­нання до цієї гармонії тієї час­тинки, яку Бог дав у наше розпорядження.

Це прекрасне завдання. Ми знаємо, що воно понад наші мо­жливості, що хвилина неуваги, депресії, зневіри руйнує справи, що зводилися роками. Звідси й це наше прохання – “Нехай свя­титься ім’я Твоє”, нехай святить­ся в нас. Отче, зроби так, щоб наші серця завжди були серцями добрих, люблячих дітей.

Відкрий присутність

Сьогодні ввечері ти вирі­шив присвятити завтрашній день молитві. Не поспішай з планами відвідати Церкву. Можливо, краще залишитися вдома, зачинити двері й моли­тися до свого Отця в самоті.

Ходити на богослужіння до церкви при кожній нагоді — не найкращий спосіб утри­мати чи знову відкрити сенс Євхаристії. Яка з груп не шу­кала його на спільній молитві? Ніби не існує інших молитов, ніби не потрібно шукати при­сутність Бога в своєму серці, в Його Слові, в наших братах. Ці одкровення не віддаляють від Євхаристії, а готують до неї.

Шукай слушний тон

Активна участь у Євхарис­тії. Важко знайти правильне співвідношення між тим, що робиться "для Бога" і що "для себе".
Це скидається на те, як важко жити в спільноті і збе­рігати свою автономію.
Якщо ти відкриєш спосіб, як зберегти її, це допоможе тобі знайти слушний тон.
Ти не в школі, не на базарі, ти не є учасником демонст­рації, ти сидиш за столом у Господа.

Дозволь собі відпочити

Сидячи за столом у Хрис­та, ти зможеш з цієї висоти ясно побачити, що засмутило або поранило тебе в дорозі. Твоє дихання заспокоюється, а м'язи відпружуються. Співай за цим столом, як віруючий єврей за суботньою учтою. Нехай у твоїх очах відіб'ється світло. Господь – твій Пастир, тобі нічого не бракуватиме.

Рани твої рубцюються, се­рце твоє радіє, а тіло твоє довірливо спочиває. Дивовиж­ний спокій дарується тим, хто полюбив закон Бога живого.

Святе Причастя – це зустріч з хлібом і вином, освяченими і перетвореними у Найсвятіше Ті­ло й Кров. Споживаючи ці Святі Дари, ми хочемо бути так само перетворені й освячені, хочемо, щоб наше життя – робота, час, заняття, радість – були освячені. Це прагнення освячення себе, тобто повного віддавання себе Богові ми висловлюємо як най­перше прагнення нашого серця.

“Нехай прийде Царство Твоє”

Як діти Небесного Отця, за­вдяки Його Об’явленню ми зна­ємо, що настане такий момент, коли на світі запанує справед­ливість, мир, єдність і любов. Це буде не плід людських зусиль, а справа Божа. Нині світ дозріває до цього нового порядку. Його веде Господь Бог. Коли світ до­зріє, Творець проголосить існу­вання Нового Царства.

Не всі люди на світі знають про це. Не всі, хто знає, зважає на це. Ми ж не тільки знаємо, але вже належимо до Царства Божого. Відтоді, як ми стали Бо­жими дітьми, ми можемо при­скорити проголошення справедливості і любові на землі. Це може відбутися у нас, у на­шому колі, в нашому житті.

Зібрані біля вівтаря, ми ви­словлюємо Отцю велике праг­нення, щоб наша любов була для людей світлом, щоб в нас об’яви­лося святе Царство Боже. Оскільки прагнення Отця такі самі, прохання буде вислухане. Він, першопричина повної спра­ведливості й справжньої любові, у Причасті наповнить нас Своєю благодаттю.

“Нехай буде воля Твоя”

Виконання волі Отця – ось наступне прагнення нашого сер­ця. У цих словах міститься ви­знання великої довіри Богові. Довіри Його Мудрості.

Якщо син чи донька зрозумі­ли, що Отець не тільки їх любить, тобто прагне для них добра, але любить їх мудро, тобто знає, яка дорога веде до справжнього доб­ра, вони довіряють йому без за­стережень. Відтепер усі їхні зусилля концентруються довко­ла розпізнання, що є волею Отця, чого від них очікує Отець, для чого їх призначив. Найбільшим переживанням стане те, щоб не­нароком не зробити чого-небудь без Його волі, щоб не перекрес­лити планів Отця, бо тоді, раніше чи пізніше, хтось муситиме це виправляти.

Довіра – ось найкраще при­готування до Святого Причастя. Зустріч з Господом Ісусом є хви­линою взаємної і повної віддано­сті. Я віддаю себе в розпоряд­ження Бога, а Він віддає мені Себе. Він довіряє мені, а я Йому.

“Хліб наш насущний дай нам сьогодні”

Земне життя – це роки, де для християнина сучасність пе­рехрещується з вічністю, земне життя з Божим, праця, увінчана смертю, зі зростаючим прагнен­ням осягнути нове життя, час боротьби і змагань.

Для того щоб увійти в нове життя, треба “вмерти”. Але для такого “вмирання” треба багато сил, без них не можна навіть знести страждання. Цінування земних сил становить важливий елемент у християнському житті. Без цього важко думати про освячення світу, про здійснення Божої волі. Звідси й прохання про хліб. Брак хліба відсуне на другий план усе велике, піднесе­не, навіть святе. Голодна людина забуває про все.

Ісус Христос знав про це, якщо, навчаючи нас молитви, Він згадував про хліб. Звертаючи цю молитву до Небесного Отця пе­ред самим Причастям, ми повин­ні замислитися, чи комусь з нашого оточення не бракує хліба. Біля вівтаря люди, що прийшли по освячений хліб, повинні мати вдосталь щоденного хліба. Якщо хтось голодний, ми повинні по­ділитися з ним нашим хлібом.

Йдеться про те, щоб клопоти про щоденний хліб не затулили комусь радості від зустрічі з хлі­бом, що дає життя вічне.

“І прости нам провини наші, як і ми прощаємо”

Нас образили. Ми пробачає­мо. Чому? Тому що Господь Бог простив нас. Наш Бог є Богом, Який прощає. Ми, Його діти, намагаємося Його в цьому наслі­дувати. Біля вівтаря ми станови­мо гроно людей, які вміють пробачати.

Вміння пробачати – це наша велич.

Господь Бог уміє вибачити все!

Біля вівтаря є місце тільки для тих, хто опанував мистецтво вибачати. Без цього вміння не можна наблизитися до святого Причастя.

“Не введи нас у спокусу ”

Християнин добре знає, що неможливо, щоб з ним щось ста­лося без Божого відома, без Його згоди. Адже таким чином Він ставить нас перед випробуван­ням. Це Він дозволяє статися болісним падінням, з яких нам так важко піднятися. Це Він по­годжується, щоб виникла нагода до гріха.

Адже все – страждання, по­гані люди, сатана, оманна краса цього світу – служить для здій­снення Його волі. Він користує­ться цими силами зла з необхідності в реалізації своїх планів.

Господь Бог різними шляха­ми може вести людину до щораз більшої зрілості. Це може бути проста й радісна дорога, а може бути й важка й досить болісна. Ми знаємо про це. Ми погоджу­ємося з Його волею. Але так само як Ісус у переддень Своєї смерті благав, щоб чаша страждань ми­нула Його, так і ми просимо, щоб Отець не вводив нас у спокусу. Це є визнання нашої слабкості, нашого страху перед падінням, перед втратою Бога, і водночас це є жест великої віри в Його Провидіння.

Святе Причастя є відповіддю Бога: “Не бійтеся. Ви маєте вдо­сталь Моєї сили. Пам’ятайте, що без Мого відома навіть волосина з вашої голови не впаде”.

“Але визволи нас”

Що означають ці слова? Жертва корабельної аварії багато годин бореться з хвилями. Ви­черпана до останку, наче крізь імлу, вона бачить човен, що під­пливає, простягнені руки – ба­чить спасіння.

Мотоцикліста збив автомо­біль. Він лежить на дорозі, відчу­ває, як спливає кров’ю, як слабне. Він чує сирену машини швидкої допомоги – він чує спасіння.

Людина вмирає з голоду. За­туманеним зором вона дивиться на навколишній світ. Її вже нічо­го не цікавить. Раптом вона чує, як хтось дає їй ложку теплого молока. Вона житиме. Вона від­чуває спасіння.

Слова “визволи нас” може якоюсь мірою зрозуміти людина, яка опинилася в безвихідній си­туації, яка зрозуміла, що власни­ми силами вона вже собі не зарадить, що повинен прийти хтось інший, щоб врятувати її.

Приготування до нашої зу­стрічі з Богом полягає, між ін­шим, в усвідомленні ситуації, що склалася, земної ситуації, як без­вихідної, безнадійної. Перед грі­хом, стражданням, смертю ми зовсім безпорадні. Визволення може прийти тільки від Бога.

Просячи Отця про допомогу, про спасіння ми відкриваємо свої серця для плідного прийняття Причастя – З’єднання з Богом.

* * *

Ми закінчуємо роздуми, ме­тою яких було виявити зв’язок Господньої Молитви, що читає­ться під час Пресвятої Жертви, зі Святим Причастям. В їхньому світлі видно, що “Отче наш” є молитвою Божої дитини. Щиро від початку до кінця цю молитву може відмовити тільки та люди­на, яка живе в освячуючій благо­даті, тільки та, яка є свідомою своєї високої гідності Божої ди­тини.

А оскільки Святе Причастя – це також їжа, призначена тільки для Божих дітей, то читання “Отче наш” безпосередньо перед його прийняттям є найпрекраснішим приготуванням до нього.

Нехай ці роздуми будуть за­охоченням до подальшої праці, метою якої є глибше розуміння Господньої Молитви. То ж робі­мо все, щоб кожне “Отче наш” було пережите глибше від попе­реднього.

“Визволи нас, Господи, від усякого зла ”

Людина з більшою охотою береться до останніх рядків мо­литви, якої навчив її Ісус Христос. Ми знаємо, що нас оточує зло, що воно дуже сильне і часто перемагає. Ми знаємо своє без­силля, і тому з глибини серця волаємо: “Визволи нас, Господи”.

У цьому проханні ми визна­ємо, що Господь Бог потрібен нам. Ми звертаємося до Нього як до доброго Отця, знаючи, що Він один може прийти з допомо­гою, необхідною для перемоги.

Потреба в цій допомозі зби­рає нас навколо вівтаря. Через зустріч із Господом Ісусом Христом ми хочемо впевнитися, що з Його підтримкою зможемо ро­зірвати всі пута зла, яке сковує нас.

“Обдаруй миром”

Ми знаємо гіркоту гризот су­мління. Знаємо, що таке внутрі­шній неспокій. Зовсім по-іншому – сіро, безнадійно, по­нуро – виглядає тоді світ, люди, життя… Справжній мир похо­дить від Бога. У Нього можна його отримати. І власне цей мир є плодом, до якого ми пориває­мося у Святому Причасті. Люди­на, якій потрібен цей мир, спрагло чекає, коли священик подасть їй Бога – Дарителя Миру.

“Щоб ми, завжди вільні від гріха ”

Гріх – це зло, що нищить в нас надприродне життя, це пере­шкода, що робить неможливим зростання в досконалості. Будь-який гріх є перешкодою. Не тіль­ки тяжкий, смертельний, а й звичайний.

Наше покоління втратило почуття гріха. Ми не цінуємо надприродного життя. Нам не потрібен його розвиток. Тільки Церква знає небезпеку гріха, знає його трагічні результати. Тому, звертаючись до Божого Мило­сердя, вона благає, щоб хоча б ті, що приступають до святого При­частя, завжди були вільними від усякого гріха.

Біля Господнього столу зби­раються люди, які цінують спра­вжню свободу, внутрішню свободу, свободу дітей Божих. Вони чекають зустрічі з Христом, щоб набратися в Нього сил для збереження цієї свободи назавжди.

“Безпечні від усякого су­м ’яття ”

Якщо людина бачить бі­ля себе захисника, помічни­ка, люблячого Отця, то вона не боїться небезпек. Усі ми добре знаємо, що в житті повинні бути труднощі, що треба їм протистояти, але ми також знаємо, що якщо Гос­подь Бог з нами, вони ніколи нас не знищать. З Його до­помогою ми зможемо їх по­долати.

Відчуття безпеки – це велика благодать, це складо­вий елемент миру, це фун­дамент, на якому можна будувати без остраху, що справа життя розвалиться.

Дбаючи про цей фунда­мент, про цю безпеку, люди­на шукає контакту з Богом.

Це й є мотив, через який християнин з такою радістю приступає до Святого При­частя. Відходячи од вівтаря з Христом, він знає, що він у безпеці, що йому не загро­жує навіть смерть, бо й її він зможе подолати разом з Хрис­том.

Залишайся з Ним

Один із псалмів оспівує ра­дість, а інший — милосердя, і ти легко поринаєш у них.

Є ще й такий псалом, яким ти маєш пройнятися більше, ніж іншими, бо він оспівує при­сутність поряд з тобою Господа, твого Пастиря. Ніде більше в Біблії не відчуваєш з такою силою близькість Бога.

Чи ти звернув увагу на фразу, що бринить акордом, який сповіщає про початок по­дорожі? Годі й думати, щоб мені чогось бракувало, бо Го­сподь — мій Пастир. Далі псалмоспівець прославляє Бо­жу турботу і ласку, що їх він відчуває. Тінь долини і зелень пасовиська — це лише тло для Господа і людини, яку Він ве­де. А в кінці шляху, на постоянці — Емаус, де наготовані вечеря й оливо для співрозмо­вників і повна по вінця чаша вина. Тут перебуває Господь. Залишайся з Ним. Відпочинь.

Прославляй милосердя

Ти відкрив у спільній моли­тві про примирення те, чого ніколи не знаходив у квапливих сповідях твого дитинства. Пра­вду кажучи, в багатьох сповідь не залишила приємних спога­дів: формалізм, відсутність справжнього діалогу, пробу­дження почуття провини, смі­ховинність деяких звинувачень та деяких порад.

Ти відчуваєш справжню радість, святкуючи разом з братами і сестрами милосер­дя Бога, Який безупинно дарує тобі щастя всиновлення. Ти знову входиш до Храму Зла­годи, це Він і є.

“Сповнені надії”

Людина залишається тільки людиною і навіть за найвищого ступеня досконалості думає про нагороду, і то таку, яка їй зовсім не належить – про життя вічне. Як можна за кілька десятків ма­рних років, проведених на землі, сподіватися нагороди – вічного щастя? Відомо, що в ім’я справе­дливості про таку нагороду ніхто не може думати. А якщо думає, то не на основі своїх заслуг, а на основі обітниці милосердя Бога.

Бог об’явив Своє бажання ді­литися Своїм щастям з людиною цілу вічність. Сакраментальне поєднання з Господом Ісусом Христом у Святому Причасті на­гадує нам про цю обітницю. Бог уже тут, на землі, наповнює нас Своїм життям, повідомляє про вірність Своїх обіцянкам.

Кожне Святе Причастя – вхо­дження до Життя Божого, відва­жний погляд у майбутнє, що нас чекає.

“Очікуючи приходу”

Були часи, коли християни сумлінно чекали другого прише­стя Христа на світ. Цим очіку­ванням вони жили зранку до вечора. Загроза переслідувань, можливість несподівано потра­пити за грати чи бути прирече­ними на смерть допомагали їм перебувати в цій євангелічній го­товності до зустрічі з Христом.

Сьогодні приходу Ісуса Хри­ста вже не чекають. Якби в цю мить з’явився Христос, це завда­ло б багато клопоту не тільки світові, а й віруючим. Навіть не один з духовних з переляком широко відкрив би очі й запитав: “Що, вже? Ми ще не готові”. Тоді Ісус Христос міг би слушно від­повісти: “Навіщо ж ти щодня казав: “Очікували приходу нашо­го Спасителя”? Чому, стоячи пе­ред вівтарем, ти брехав?” Глибоко віруючий хрис­тиянин живе повсякчас пра­гненням зустрічі з Христом. Він знає, що вона може на­стати тоді, коли Христос Сам прийде. Від Нього зале­жать час, місце і обставини зустрічі.

Чому ми згадуємо цю іс­тину безпосередньо перед Святим Причастям? Відпо­відь проста: хто готовий до Святого Причастя, той гото­вий до смерті і зустрічі з Ісусом Христом на порозі вічності. У житті не треба думати ні про смерть, ні про суд. Досить думати про святе Причастя, яке за хвилину че­катиме на мене.

“Бо Твоє Царство, і сила, і слава навіки”

“Бо Твоє Царство”. Сло­ва вірних. У них міститься визнання віри в існування спільноти, що спирається на закон євангельської любові. Боже Царство, до якого ми запрошені.

“Сила і слава”. Визнан­ня віри в остаточну перемогу Бога і Його справи на землі. Господь Бог такий потужний, що найбільші створені потуги не в змозі протистояти Йому і, хочуть вони того чи ні, виконають Його волю.

Наша зустріч з Христом у Святому Причасті рівнозначна посіданню позиції на Його боці, визнанню готовності скласти Йому “славу навіки”.

“Мир залишаю вам ”

У цій молитві ми звертаємо­ся безпосередньо до Христа, при­сутнього на вівтарі. Йдеться про велику справу, про нашу спільноту: про мир, єдність, згоду в нашій громаді, про те, щоб ми становили спільноту, яка живе любов’ю.

Христос заборонив наближа­тися до вівтаря людині, яка не помирилася зі своїм братом. Як­що ми маємо відвагу стояти тут, то, вочевидь, належимо до тих, що не мусять ні перед ким виба­чатися, які знають, що ніхто не має до них претензії, які всіх обдаровують любов’ю.

Ми належимо до людей, які не кривдять, а якщо скривдили, то вже винагородили; які не за­смучують, а якщо засмутили, то повернули радість; які не вводять ближніх у гріх, а якщо зробили це, то перш ніж переступити по­ріг Церкви, виявили правду.

Так підготовані своїми ста­раннями досягти згоди і єдності, ми просимо миру, який є Божим даром. Христос уділяє його лю­дям на благо спільноти. Це є дар, який єднає, дар, який підносить, наповнює радістю, робить з лю­дей одну люблячу родину; дар, який робить життя людини пре­красним. І саме цей дар знаходи­ться в Євхаристії. Не можна будувати спільноти, недооціню­ючи цього дару. Він є фундамен­том. Звідси й заклик священика: “Мир Господній нехай завжди буде з вами”.

“Не зважай на гріхи наші”

Тут ідеться про особливий вид гріхів: відсутність зацікав­лення справами ближніх, відмо­ва подавати їм допомогу, відсутність діяльної доброти, а отже, егоїзм. Йдеться також про гріхи, які розділюють: заздрість, нехіть, затаювання образ, відсут­ність терплячості…

Чи є ми громадою, яка живе любов’ю? Подивіться на себе уважно: діти одного Отця, чи знаєте ви одне одного? Що ви знаєте хоча б про трьох осіб, що стоять біля вівтаря? Чи знаєте, чим можете їм допомогти? Що вас тут об’єднує? Віра? Цього не досить. Потрібна діяльна любов.

Християнський мир полягає не в тому, щоб закривати очі на потреби ближніх. Це не приспа­ний мир. Ніхто не волає, не кри­чить, а отже, нікому нічого не потрібно. Ні. Християнський мир – це глибоке переконання в тому, що всі мають що їсти, ма­ють де спати, що нікого не треба захищати – це мир у гроні щас­ливих людей. Піклування про такий мир – ось правильне при­готування до святого Причастя.

“Зважай на віру Своєї Церкви”

Ми знаємо, що з погляду лю­бові до ближнього нам ще далеко до досконалості. Нам треба дуже багато зробити. Не один серед нас ще й не починав цього. Зві­дси й прохання, щоб Христос зважав на віру і досконалість не нашої мізерної жменьки, а всієї Церкви, тобто тієї величезної кількості святих, які вже пе­рейшли до Нового Життя, й очи­щені від усіх вад, прославляють Бога, і до яких ми, розсіяні по всій землі, належимо.

Ця віра всієї Церкви, віра, яка вже перемогла світ, заслуговує на визнання в Бога. На підставі цього Ісус Христос може напов­нити Церкву на землі, а отже і нашу громаду, Своїм миром і єдністю.

Приступаючи до Святого Причастя, подумаймо про те, до яких прекрасних людей ми нале­жимо.

Нас поєднує з ними віра, лю­бов – благодать.

“Ось Агнець Божий”

З цими словами Іван Хрести­тель вказав ізраїльтянам на Хри­ста. Чому сьогодні, через стільки віків, Церква вживає той самий біблійний зворот, щоб показати Христа, присутнього в Євхарис­тії?

Вона хоче звернути нашу увагу на те, що ми беремо участь у Жертві. Ізраїльтяни приводили до святині агнця і приносили його в жертву Богові. З цієї миті цілий агнець був виключною власністю Господа. Він ним роз­поряджався. В ім’я Його наказу агнця забивали. Частину спалю­вали на вівтарі, а освячену час­тину Господь Бог жертвував людям на споживання як Свій дар. Люди отримували від Бога дар поєднання, дар, що мав Божу силу – освячуючу їжу, їжу Божу.

Під час жертвоприношення відбувався обмін дарами. Люди­на приносила те, що мала, а Бог приймав і, освятивши Своїм бла­гословенням, давав людям як Свій дар. Це вже не було звичай­не м’ясо барана, яке можна купи­ти в різника, це була свята, Божа їжа.

У Святій Месі відбувається той самий обмін дарів. Христос добровільно зайняв місце агнця – жертви. Він спростив обряд. Він перетворив кровну жертву на безкровну і, приймаючи з людсь­ких рук хліб і вино після жерт­воприношення, подає нам Своє Пресвяте Тіло і Кров. Це – знак входження в контакт.

Вимовляючи слова “Агнче Божий…”, ми дякуємо Отцю Небесному не тільки за те, що Він прийняв нашу жертву, а й за те, що дозволяє нам користатися її плодами.

Визнай у спокої свій гріх

Важчою виявляється твоя особиста сповідь Богу, сенс і необхідність якої не такі вже й очевидні для тебе, порівняно з тими священиками, яких ти зустрінеш.

Усувай формалізм і рути­ну. Звільняючись від замилу­вання до ритуалів і суб'єк­тивізму, ти зможеш відкрити для себе радість і спокій у визнанні своїх гріхів і прийнятті Святого Духа, Який створює тебе заново. Здаючи собі справу з тим, що ти стираєш, згладжуєш і забуваєш на спо­віді, ти визнаєш ту стіну, яку звів між собою і Господом.

Перед лицем згодного все простити Христа

Нехай схильність священи­ка, що сповідає тебе, до пси­хології або міркування про обов'язки, чи вже немодний моралізм не змусять тебе за­бути, де ти перебуваєш і з Ким: ти перед Христом. Ти ледве вловив, та зараз же присвоюєш собі досвід чужоложниці — "Я тебе не осу­джую" – і досвід численних чоловіків і жінок, котрі раніш за тебе почули:

"Твої гріхи відпускаються. Встань, візьми твої ноші та й іди до свого дому".

Христос тут, ти приймаєш Святого Духа. Зберігай пиль­ність у вірі.

“Блаженні, котрі запрошені до Його Столу”

Мабуть, це один з найболю­чіших моментів під час Святої Меси. Храм переповнений наро­дом. Сотня, дві, три, часом п’ять сотень, а то й тисяча вірних – і як же часто з усього цього натов­пу до Святого Причастя підхо­дять заледве кільканадцять осіб.

Невже тільки ці люди розу­міють Святу Месу? Невже тіль­ки ця жменька хоче користатися Жертвою?

Найболючішим є те, що на­товп людей, зібраних перед вів­тарем, не є на повну міру щасливий, оскільки не всі готові відповісти на заклик Ісуса Хри­ста.

Учту приготував сам Син Бо­жий. Він покликав багатьох, а вони виявилися негідними. Нам добре відомі євангелічні оповіді про запрошених, ми знаємо, як вони відмовлялися. Там сказано і про нас. У нас теж є сто причин для самовиправдання. Але всі во­ни можуть бути зведені до однієї – нам не потрібна ні освячуюча благодать, ні з’єднання з Богом. Ми більше вподобали гріх, тем­ряву, смерть, ніж Божу благодать і життя. Чи це не сумно?

“Я не достойний”

Час від часу треба усвідом­лювати, що навіть тоді, коли б ми ціле своє життя, щодня, з ранку до вечора, не робили нічо­го іншого, а тільки готувалися б до цієї зустрічі, то й тоді самі, своїми власними силами, ми не змогли б належним чином під­готуватися. Ніколи жодна істота, а отже, і людина, не зможе до­стойно підготуватися до зустрічі з Богом.

Це – надзвичайна зустріч Безконечної Досконалості з на­шою слабкістю, Вічності – з ми­нущим, Самої Святості – з нашою гріховністю, Великої Лю­бові – з нашим егоїзмом. Усвідо­млення цього дисонансу, цієї безмежної безодні, яка відокрем­лює нас від Бога, становить важ­ливий елемент у приготуванні до Святого Причастя. Це треба ви­знати в ім’я правди, більше того, це треба визнати публічно: “Гос­поди, я не достойний”.

Господь Бог відвертається від гордих, покірним же дає благо­дать.

Урочиста мить

Мало слів. Цього разу свяще­ник нагадує кожному з тих, хто підходить по Божий дар, таємни­цю Євхаристії. Подаючи білу Гостію, він говорить тільки два слова: “Тіло Христа”, неначе хоче запитати: “Чи знаєш ти, що я тобі подаю?”

Далі, перш ніж подати Пре­святе Таїнство, він чекає на наше “Амінь”. В ньому міститься акт віри, наше визнання: “Я знаю, чого я удостоююсь, знаю, що в цей момент переживаю”.

З’єднання людини з Богом. Хто з нас осягне цю таємницю? Хто зрозуміє глибину багатства, доброти й любові Бога, що міс­тяться в цьому простому знаку?

Подяка

У нашому прагненні якоюсь мірою простежити і осягти вели­чину багатства, що стає нашою долею, збагнути надзвичайну ве­лич цієї зустрічі нам потрібна мить зосередження. В релігійно­му житті людина звертає увагу передусім на те багатство, яке вона бачить. Дари непомічені, незрозумілі й недооцінені, ми ма­ло використовуємо і можемо їх легко втратити. Звідси й велика значимість добре складеної по­дяки.

Окрім цього, є інша причина, яка спонукає присвятити кілька хвилин на подяку. Нею є щастя спільноти. Чим більше людей приступає до Святого Причастя, тим більша радість. Кожне підт­вердження того, що біля мене стоїть праведна, справедлива, ре­лігійна людина, радує серце. Цим людям можна довіряти, бо якщо вони можуть відповісти на за­клик Бога, то це справді великі люди. Навіть якщо з їхнього боку це тільки кількаденний, тимча­совий порив. Хай там як, але це справді прекрасно. Бог, Який на­повнив їхні серця, спираючись на цю частку доброї волі, може здо­бути їх для Себе назавжди.

Треба дякувати Богові за це. Варто подумати, скільки людей таких, як ми, є в цілому світі. Тисячі, мільйони. Це – важливо, це свідчить про зростаюче Царс­тво Боже. Ця спільнота людей доброї волі, ця радість від зустрі­чі перед одним вівтарем викли­кає мимохіть з наших сердець гімн подяки перших християн: “Дякуємо Тобі, Отче наш…”

“Молімося ”

Останній, цього разу як по­дяка, заклик до молитви. Збага­чені Божими дарами, наповнені благодаттю такою мірою, якою кожен із нас відкрився, щоб при­йняти П, всі разом просімо небес­ного Отця, щоб нашу участь у Пресвятій Жертві Він визнав як вступ до участі у вічному При­часті, в постійному з’єднанні з Ним.

Навіть тоді, коли ми пережи­ваємо щастя з причини з’єднання з Богом тут, на землі, ми не повинні забувати про те, що ми перебуваємо в дорозі, що повне щастя і з’єднання чекає нас лише у вічності.

“Нехай благословить вас”

Наповнені Божою силою, сві­домі присутності Христа, ми за­лишаємо Божий Дім, щоб ви­конувати визначені нам завдан­ня:

• щоб ми вміли рахуватися з цим новим багатством і новим запасом сил, який виносимо зві­дси;
• щоб ми змогли включити в планування і виконання нових завдань мудрість Христа, Який супроводжує нас;
• щоб у нас вистачило сил у важкі, болючі, безнадійні момен­ти цілковито довіряти Богові.

Неможливо, щоб ми не пере­могли в житті, оскільки на кож­ному кроці нас благословляють: Бог Отець – Своєю всемогутніс­тю, Син Божий – Своєю мудріс­тю, Святий Дух – Своєю любов’ю. У такому товаристві не можна не перемогти в житті!

“Жертва звершена ”

“Звершена”. Жертву складе­но. Дві тисячі років тому її було складено брутально. З боку лю­дей це було жорстоке вбивство невинної Людини – Вчителя з Назарету.

З боку Сина Божого це була добровільна Жертва за людство. Тоді всі були відкуплені. Ми та­кож. Спливли роки, цілі століття. Все нові й нові люди простягають руки по плоди цього відкуплення. Ми також.

Однак хто один раз отримає цей дар і спробує ним жити, той стає на дорогу життя. День у день щораз глибше він усвідомлює, що дар Божий є закликом вклю­читися в Жертву Христа. Що з Богом може жити тільки той, хто вміє давати. Таємниця співпраці з благодаттю проста: чим більше ми жертвуємо Богові і ближнім, тим більше отримуємо від Бога. Кожний наш дар закликає Бога до відповіді ще більшим даром. У цій ситуації хто хоче мати, той повинен давати.

Один раз складена жертва до­повнюється нами і буде допов­нюватися аж до кінця світу, ставлячи по правій руці Сина Божого тих, хто вміє ділитися своїми дарами, а по лівій руці – тих, хто цим мистецтвом не ово­лодів.

“Ідіть” – ось наказ священика, скерований до нас наприкінці Святої Меси. Ідіть роздавати те, що ви отримали. Ідіть збагачува­ти світ плодами Жертви. Чим більше роздасте, тим більше отримаєте.

“Богу нехай буде подяка”

Ми прийшли для того, щоб дякувати, а виходимо обдаровані новим багатством. Такий є Бог. Він нас любить. А той, хто спра­вді любить, може використати будь-яку ситуацію, аби лише об­дарувати людину, яку він лю­бить. Немає значення, чого вона прийшла до нього, бо завжди вийде багатша, щасливіша, пере­повнена вдячністю.

Слова тут небагато значать. Має значення внутрішня наста­нова. Наше “Богу нехай буде по­дяка" розпочинає пісню подяки, яку ми повинні співати, йдучи через життя.

Перекладено з польської за: Ks. Edward Staniek. Blizej oltarza. Krakow, 1986.

Поміркуй про своє хрещення

Вранці, коли ти прокидає­шся, ввечері, коли лягаєш, пе­рехрестися і подумай про своє хрещення. Лише одну хвили­ну. Нехай той момент, коли тебе прищепили до Христа, коли ти зодягнувся в Нього, коли Він прийшов і оселився в тобі, не буде лише спогадом (саму подію, зрештою, ти мо­жеш і не пам'ятати), а ляже печаттю на серце твоє, нехай ніхто і ніщо, ні смерть, ні гріх, ні зречення, не зможуть стер­ти її.

Через хрещення у твоєму серці утворилося місце, звід­ки ти в будь-який час можеш вирушити за Христом і куди ти завжди зможеш повернутися, бо там Він чекає на тебе.

Жан Рене Буше. Если ты ищешь Бога. – Кайрос, 1946.

Наша участь у Святій Месі

Усі католики зобов'язані брати участь у святій Месі щонеділі та в обов'язкові свята.

Церква закликає нас до повної, свідомої  і спільної участі у святій Месі.

Брати участь повністю – це означає брати участь у Месі від самого початку і до кінця та прийняти святе Причастя.

Брати участь свідомо – це означає знати частини, з яких складається Свята Меса (її будову), розуміти їхній зміст, сенс обрядів, і духом єднатися з молитвами Церкви, з по­чуттями та бажаннями самого Христа.

Брати участь спільно — це означає моли­тися, співати разом з усіма, відповідати на відозви священика, всім одночасно стояти або ставати на коліна, коли того вимагає порядок Богослужіння.

Свята Меса – це жертва всієї Церкви, а не особиста справа окремого віруючого. Плоди Меси ми отримуємо лише тоді, коли беремо в ній участь разом зі священиком, як члени Церкви.

Чим активніше, чим старанніше ми спри­яємо Церкві в її праці, чим тіснішим стає наш із нею зв'язок, тим більше ми догоджаємо Богу.

Присутність

Ісус, віддаючи Себе у вигляді поживи та пиття, задовольняє найглибше жадання любові: перебувати одне в одному.

Любов не вдовольняється са­мою лише присутністю. Хто лю­бить, хоче зануритися в кохану істоту і дозволити їй зануритися в себе. Не вистачить одного слова “присутність”, аби висловити взаємопроникнення, породжене Євхаристією. Нам випадає ство­рити нове визначення і вести мову про “вбуття”( “перебування всередині”). Ісус молиться: “Молю (…), щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а я в Тобі, щоб і вони були в Нас об’єднані. (…) Я – в них, і Ти – в Мені” (Ів. 17, 21 і 23). Він прагне, щоб та сама близькість, що існує між Ним і Отцем, існувала між Ним і нами. Любов як eros – любов, яка мовить: “Я тужу за тобою, мусимо бути разом”, – власне тут досягає вершини своїх можливо­стей.

Багато необізнаних людей не розуміють, як ми, християни, мо­жемо “споживати” Тіло Христа і “пити” Його Кров. Це схоже на канібалізм! Проте всі закохані знають, що сутність любові поля­гає в тому, щоб бути поруч з коханим, бути набагато ближче, ніж фактично дозволяє наша ті­лесна присутність в часі та про­сторі. Жага перебувати без залишку одне в одному, яка охо­плює всіх закоханих, вгамовуєть­ся в Євхаристії.

Наречений віддає Себе Своїй нареченій

Коли Христос називає Себе нареченим, то це не тільки пев­ний образ – за ним криється велика повага і глибокій реалізм.

У Євангелії св. Івана Ісус учиняє Своє перше чудо під час весілля в Кані (2, 1-11). Від са­мого початку Він з’являється як Наречений, що святкує весілля зі Своєю нареченою, Церквою. Згідно з символікою св. Івана, той факт, що на весіллі присутня Марія і вона відіграє набагато важливішу роль, ніж апостоли, підкреслює жіночий характер Церкви. Кана є водночас образом шлюбу Ісуса та Церкви і образом Євхаристії (найкраще вино – це кров, яку Він пролив). Кана вка­зує на зв’язок Євхаристії та по­дружньої любові.

Варте уваги те, що св. Іван, на противагу св. Павлові, не го­ворить про тіло Христа. Він вжи­ває слово “м’ясо”. (У польському перекладі Святого Письма не за­значена ця різниця між “тілом” і “м’ясом” у зв’язку з надзвичай­ними і шокуючими асоціаціями, які може збудити слово “м’ясо” щодо Тіла Христового. – Прим, пер.). “Хто споживає тіло Моє і кров Мою п’є, той у Мені пере­буває, а Я – в ньому” (Ів. 6, 56). Цей дуже важливий для Євхари­стії текст нагадує основний ви­слів про подружнє життя, що міститься в Книзі Буття: “І ста­нуть вони одним тілом (м’ясом)“ (2, 24). Тілесне подружнє з’єд­нання є образом, зрештою дуже виразним, повного поєднання Ісуса з Його Церквою, з кожним окремим віруючим, поєднання, до якого покликана Євхаристія. Вона ясно показує, що Церква є Нареченою Христа, а Він – її Нареченим: Він віддає їй Своє Тіло.

Це проливає світло і на Таїн­ство Шлюбу. Шлюб указує на Євхаристію, тому потрібно, щоб подружжя, по змозі часто, разом приймало причастя, бо саме тут стає видимим сакраментальний вимір його союзу. З’єднання тут має бути, наскільки це можливо, автентичним образом євхаристійного поєднання. І навпаки: євхаристійне поєднання показує подружжю, яким радикальним і глибоким виявляється його з’єд­нання. Воно є “новим і вічним завітом”.

Подружжя, приймаючи ра­зом Євхаристію, свідчить своє розуміння того, що поєднує його не тільки природна любов, узами шлюбу є Той Третій, Христос. Він стоїть між чоловіком і жін­кою не для того, щоб їх розділяти, а щоб їх ще міцніше поєднувати.

Як монах регулярно читає свій статут, щоби знати, як треба поводитись (статут читається вголос у трапезній, коли всі сіда­ють їсти), так корисно й подруж­жю частіше зіставляти своє життя зі своїм статутом – Євха­ристією. Бо як інакше вони мо­жуть відображати в своєму подружжі Євхаристію, якщо ма­тимуть про неї тільки невиразне абстрактне уявлення.

Це взаємопроникнення відо­бражається і в тому, що свяще­ник на початку літургії додає трохи води у вино. Вода відпові­дає нам самим, а вино – Ісусові. Коли Він через знаки входить в нас, ми входимо в Нього. Тиха молитва, яку священик промов­ляє. коли змішує кілька крапель води з вином, промовляє про по­єднання: “Через цю тайну води й вина дай нам, Боже, участь у Божестві Христа, Котрий при­йняв нашу людську природу”. Церква завжди приділяла велику увагу цьому обряду і не хоче, щоб ним легковажили. Він має про­буджувати в нас настрій весіль­ної радості.

Наше поєднання в Ньому не має меж. Те, що Бог обіцяв через пророка Осію: ”Я заручу тебе Собі в вірності, й ти Господа спізнаєш” (2, 22) (біблійне “пізнати” має подружній під­текст), – здійснюється в Євхари­стії набагато реальніше, ніж людина могла б про це мріяти.

Євхаристійне поклоніння

Подібно до того як поєднання між людськими істотами не від­бувається безперервно, поза мо­ментом найвищого акту любові, так і євхаристійне поєднання не триває безупинно.

Двоє закоханих не тільки прагнуть бути одним, але й хо­чуть дивитися одне на одного і захоплюватися одне одним. Цьо­го не можна зробити під час са­мого з’єднання, для цього потрібна певна відстань. Це сто­сується і Євхаристії. Ми не тіль­ки приймаємо Євхаристію – ми поклоняємося їй. Існує євхарис­тійне “вбуття" і євхаристійна “присутність”. Ми складаємо по­клоніння перед дарохранитель­ницею або дивимося на облатку в монстранції. (Звичай вистав­лення Пресвятого Таїнства ви­ник у Середньовіччі. Вірні прагнули дивитися на Господа Ісуса в облатці.)

Я пам’ятаю розмову з одним бенедиктинцем з Шеветону, ка­толицького монастиря візантій­ського обряду в Бельгії. Він гостро критикував звичай виста­влення Пресвятого Таїнства, як це робиться в латинській Церкві. Він вважав це огидним і безглу­здим. Він сказав, що Євхаристія

є поживою, а поживу треба спо­живати, а не дивитися на неї. Його реакція дуже вразила мене. Це було вже після Собору, і він сформулював щось таке, що тоді вже “висіло в повітрі”. Тільки пізніше я збагнув, що він поми­лявся. Трапеза не призначена тільки на те, щоб їсти, – є в ній місце і для хвилини споглядання. Насправді, не так вже й байдуже, як накритий стіл і як подають страви. Спершу ми придивляє­мося до них і дякуємо за них. Окрім того, ми знаємо, що євха­ристійна пожива є Особою, що Ісус Христос є насправді прису­тній у ній, і немає нічого дивного в тому, що ми охоче дивимося на Нього і захоплюємося Ним.

Поклоніння Євхаристії не є якоюсь проміжною формою бо­гослужіння, час якої вже минув. Це – скарб, який нам треба збе­регти. Мабуть те, що багато но­вих спільнот і орденів визнають за поклонінням Пресвятому Та­їнству важливе місце в їхньому щоденному розкладі, є для всіх приводом замислитися?

Святе — святим

…Єпископ промовляє: І "Святе — святим! Святими стають дари, що лежать на вівтарі, І коли на них сходить Святий Дух; І святі й ви самі, прищеплені даром Святого Духа. Святі речі даються святим. Потім ви кажете: Один є Святий, один Гос­подь, Ісус Христос”. Слушно, бо тільки один є Святий, Святий зі Своєї природи. І ми теж святі, але не з природи, а через те, І що маємо частку (в цій святості. І — Ред.) і вправляємося в добрих І учинках і молитві.

Ще ви чули глас Божої меподії, що запрошує вас до участі в святих тайнах: "Скуштуйте і побачите, яким солодким є Го­сподь!” Не піднебіння має про це судити — ні, а віра, що виключає будь-який сумнів. Ті, хто І скуштує, мають скуштувати не І хліб і вино, а знак Тіла і Крові Христової.

Йди далі. Не простягай при цьому руку пласко і не розчепірюй пальці. Підстав ( ліву руку під праву, мов трон, бо ти приймаєш Царя. До ввігутої долоні прийми 1 Тіло Христа і промов: ("Амінь”. 'Освяти І обережно й свої очі через зустріч зі свя­тим Тілом, пильнуючи, щоб нічого не впустити. Бо те, що могло б упасти на зем­лю, було б як утрата якогось із твоїх членів. Хіба ти не ніс би з превеликою обережністю зо­лоті зернятка, щоб часом одне не згубилося і щоб не зазнати збитків? Тим більше маєш пиль­нувати, щоб не втратити ані кри­хти з того, що набагато до­рожче золота і коштовностей.

Після того ж, як ти спожив Тіло Христа, приступи до чаші Крові. Не простягай руки, а на­хилися, благоговійно кажучи: "Амінь”. Освяти себе прийнят­тям Крові Христової. Поки твої уста ще вологі, доторкнися до них руками І ОСВЯТИ НИМИ очі, чоло та інші органи чуттів. Потім поринь у молитву, дякуючи Богу за те, що Він удостоїв тебе цих великих тайн.

Св. Кирило Єрусалимський, Катехеза 23.

Євхаристія і екологія

Поклоніння Євхаристії може допомогти нам правильно стави­тися до природи. Людина стала homo technicus, вона намагається тільки підкорити природу, щоб маніпулювати та користатися нею. Така прагматична спрямо­ваність може вплинути навіть на наше ставлення до Євхаристії. Можливо, саме тут криється при­чина того, що ми заявляємо: “Євхаристія – це пожива, вона існує для того, щоб її споживати". Натомість якщо ми присвячуємо якийсь час на те, щоб споглядати її та поклонятися їй, то вчимося ставитися по-новому, з глибокою повагою, дозволяємо дійсності бути тим, чим вона є.

Поклоніння Євхаристії є школою покори, мовчання, за­хвату і подиву. Делікатне став­лення до природи Теяра де Шардена (1881-1995). безпереч­но, пов’язане з його любов’ю до Євхаристії. Не можна довго, з глибокою повагою вдивлятися в євхаристійний хліб і поклоняти­ся йому, а потім деспотично ни­щити природу. Адже і євхари­стійний хліб був спочатку части­ною цієї природи. Якщо ми з глибокою повагою дивимося на Євхаристію та поклоняємося їй, це обов’язково впливає на наше ставлення до природи взагалі.

“Любіте, як Я”

У Євхаристії Христос прису­тній як живий Господь, Який сам хоче бути нашим життям. Він не хоче бути лише натхненням для наших учинків, Він сам хоче ді­яти через нас. Адже Він сказав: “Як Я був полюбив вас, так лю­біте і ви один одного!” (Ів. 13, 34). Це “як … так” означає дещо більше за просту подобність чи аналогію. Цей вислів означає, що ми повинні любити так само ра­дикально, до кінця, як Христос. Але це стає можливим тільки тоді, коли Він сам любить через нас.

Християнська етика не є збір­кою розпоряджень. Вона є Осо­бою, самим Ісусом, Який через Євхаристію єднається з нами і оселяється в нас. Він є нормою, Він є нашим статутом.

Коли йдеться про християн­ську етику, тут немає меж. Чим більше ми кохаємо, тим ясніше бачимо, що Його любов завжди більше. “Deus semper таіоr”. Ні­коли не можна казати: “Я вже зробив задосить”. Його любов, яка завжди є більшою, схиляє нас до того, щоб любити ще більше.

Отже, ми ніколи не подужа­ємо окреслити вимоги християн­ської етики. Звичайно, ми мо­жемо сказати, що її вимогою є любити. Але саме цій любові ми не в змозі дати чітке визначення. Вона перевищує можливість ви­словити її чи уявити. Досить ука­зати на Ісуса. Адже наближаю­чись до Нього, ми потрапляємо в світ, що не має меж.

Перекладено з польської за: о. Wilfrid Stinissen OCD. Chleb, ktoiy lamiemy. Poznan, 1995

Проповідник № 3 2000