Про не відомі досі лаштунки відходу Бенедикта XVI від правління Церквою — розмова з о. прелатом Альфредом Шуеребом, другим секретарем Папи Бенедикта, нинішнім особистим секретарем Папи Франциска.
За яких обставин Ви довідалися про рішення Бенедикта XVI? Чи щось раніше вказувало на те, що Святіший Отець хоче відійти? Яка була Ваша реакція?
Задовго до проголошення цього кроку мою увагу привернуло інтенсивне зосередження Папи Бенедикта на молитві перед Святою Месою, в ризниці. Меси розпочинаються о 7.00, і багато разів було чути дзвін годинника, що лунав у дворику св. Дамасія, а Святіший Отець залишався у зосередженні. Молився. То був час, коли він був зосереджений набагато більше, ніж зазвичай. Я мав чітке відчуття: щось дуже важливе з’явилося у серці Папи, є якийсь особливий молитовний намір, у якому він молиться.
Не знаю, може, то був момент внутрішньої боротьби, яку він переживав перед лицем героїчного рішення про відставку, переказаного мені особисто. Я був офіційно запрошений до кабінету, сів навпроти столу Святішого Отця. Відчув, що це буде дуже важливе повідомлення. Вочевидь, ніхто не сподівався, яке саме. Він був сповнений спокою, як людина, яка вже пережила всі внутрішні непевності й поборола моменти сумнівів. Людина, яка вручила себе волі Господа. Щойно відомість до мене дійшла, моєю першою реакцією були слова: «Ні, Святіший Отче! Чому б Вам не подумати ще трохи?» Потім я стримався і сказав собі: хтозна, як давно він над цим рішенням думає.
Тоді й стали перед моїми очима хвилини довгої молитви Папи перед Месою. Все вже було вирішене, і Святіший Отець повторив мені двічі: «Підеш із новим Папою». Я не знаю, але, може, він щось передчував. Того дня, коли я залишив Папу Бенедикта у Кастель Гандольфо, аби поїхати до св. Марти до нового Папи, я плакав і дякував Бенедиктові XVI за його велике отцівство.
Як рішення Папи вплинуло на Ваше життя?
Моє життя змінилося дуже сильно. Я переживав хвилини кризи, плачу. Казав собі, що мені дуже важко відійти від Папи. У день 11 лютого 2013 р. в Залі консисторіїв, коли Папа зачитував ті слова, я сидів на табуреті поблизу нього і плакав. Хтось із тих, хто був поруч, штурхонув мене, кажучи: «Контролюй себе, бо й мене розбирає». Я перебував під враженням реакції кардиналів, яких бачив перед собою. Пам’ятаю кардинала Ре, який не вірив своїм вухам.
Чимало кардиналів після закінчення консисторію (деякі через те, що мають проблеми зі слухом, інші — бо не знають добре латини) підійшли до кардинала Содано або кардинала Ре, аби краще зрозуміти те, що зачитав Папа Бенедикт.
Того для ми за столом розмовляли на цю тему. Я сказав: «Святіший Отче, ти залишився дуже спокійним». Він відповів «Так», рішучим голосом, немовби хотів сказати: рішення ухвалено, час внутрішньої боротьби минув. Тепер він уже чекав, щоби ми дозріли до того великого рішення, яке він прийняв. Рішення служіння та віддання себе Церкві в Апостольському Престолі, яке спершу видавалося втечею від цього. Святіший Отець залишився спокійним аж до останнього дня у Кастель Гандольфо.
Однак не всі вбачали у цьому рішенні категорії служіння та віддання…
Існував ризик — принаймні, настільки, наскільки я міг собі це уявити — засудження Папи Бенедикта. «Розпочав справу й не може довести її до кінця». Натомість я вбачав його героїзм саме в тому, що він не звертав уваги на ризик, що це могло бути сприйняте як лякливе рішення. Він був упевнений у тому, про що Господь його попросив тієї миті.
«Не маю більше сил продовжувати свою місію, моя місія завершена, я відходжу заради когось іншого, хто має більше від мене сил і хто попровадить Церкву далі». Це так, тому що Церква не належить Папі, Церква належить Христу.
І багато хто це оцінив, надсилаючи «зворушливі ознаки уваги, приязні й молитви»…
Я дуже добре пам’ятаю, як по завершенні понтифікату, а потім після 28 лютого 2013 року, до Кастель Гандольфо почали надходити листи, тисячі листів. Усі стали писати до Папи. Але що було прекрасне, то це факт, що до листів люди додавали різні речі: щось виготовлене вручну, малюнок, календар, музичний твір. Так, немовби хотіли сказати: «Дякуємо Тобі за все, що зробив, цінуємо Твою жертовність для нас. Хочемо не тільки висловити наші відчуття, а й подарувати щось від себе».
Приходило також багато листів від дітей. Мене дуже зворушило тепло з їхнього боку. Цілий стелаж я заповнив листами. Вочевидь Папа не мав часу їх усі перечитати, бо їх були тисячі. Якось увечері, проходячи повз стелаж, я сказав: «Поглянь, Святіший Отче, це все листи, які надійшли тільки за сьогодні, серед них багато листів від дітей». Папа обернувся до мене і сказав: «Це прекрасні листи».
Бенедикт XVI — ніжний і надзвичайно сердечний. Може, він хотів сказати: «На відміну від листів, які мені приносять чимало переживань і додають проблем». Думаю, що вони були своєрідним антидотом, підживленням для нього, дозволили йому відчути себе любленим.
Отче прелате, Ви були поруч із Бенедиктом під час конклаву. Як переживав цей час вислужений папа?
Він чекав на конклав, на обрання. Його дуже цікавило, хто стане його наступником. Для мене особисто було дуже зворушливо, коли під час телефонної розмови, яку новий Папа одразу ж провів із папою Бенедиктом — я був поруч і подав йому слухавку, — почув, як він каже: «Дякую, Святіший Отче, що ти насамперед подумав про мене. Одразу ж обіцяю тобі свій послух. Обіцяю свою молитву за тебе. І одразу, як уже сказав, обіцяю свій послух!» Почути такі слова від людини, з якою я жив поруч і яка для мене була Папою, — то було дуже сильне переживання.
Потім настала мить прощання…
Я був біля нього два-три дні після обрання нового Папи, Франциска. День, коли я мав його полишити, я пам’ятаю хвилина по хвилині, оскільки — якщо я можу вжити таке визначення — цей день був для мене руйнівним. Жити майже шість років поблизу людини, яка піклувалася про мене як батько, з якою мене єднала душевна близькість, завжди сповнена поваги, і раптом настає день розлуки…
Папа Бенедикт написав прекрасного листа до нового Папи, вручив мені копію цього листа, і я донині переховую її, як скарб. У цьому листі він назвав деякі мої достоїнства — може, прагнучи уникнути описування моїх вад, — запевняючи, що залишає мене вільним.
Пам’ятаю також, як я пакував свої валізки. Одна людина мені сказала: «Поспіши, бо Папа тебе потребує, він сам листи розпечатує. Нікого біля себе не має. Швиденько вишли сюди твої речі». Я не знав, що діється у Домі св. Марти, навіть гадки не мав, що Папа не має секретаря.
Пізніше настав зворушливий момент, коли я вступив до кабінету Бенедикта XVI, аби особисто з ним попрощатися. Я плакав і вимовив, наскільки мені це вдалося: «Святіший Отче, мені тяжко від тебе відійти. Дякую Тобі за все, чим Ти мене обдарував». Моя вдячність не був пов’язана з тим, що він дозволив мені бути біля нового Папи: я дякував за його прекрасне отцівство.
Папа Бенедикт підвівся, я став навколішки так, як це між нами було прийнято, щоби поцілувати його перстень. І він не тільки дозволив мені це зробити, а й підніс руку і благословив мене. Так ми попрощалися. Пізніше був обід, але, певна справа, я вже не був спроможний вимовити ані слова.
Тепер пригадаймо початки. Як Ви довідалися про своє призначення на другого секретаря Папи Бенедикта XVI?
Я тоді вже працював у префектурі Папського дому як прелат приймальні, супроводжував тих, хто має приватну аудієнцію в папській Бібліотеці. Певного дня мені сказали: «Папа хоче з тобою поговорити». Я був здивований, що на місці, куди я вже кілька років — спершу за Йоана Павла ІІ, потім за Бенедикта XVI — запрошував людей, щоб вони сіли біля столу Папи, цього разу опинився я сам. Бенедикт XVI хотів особисто повідомити мене про призначення і скерував до мене прекрасні слова: «Як Ви знаєте, отче, отець прелат Мєтек [Мечислав Мокшицький, нині митрополит Львівський. — Прим.пер.] тепер повертається в Україну. Ми були дуже задоволені його працею, і я подумав, що Ви могли б його замінити. Я знаю, — сказав він, — що Ви були у Німеччині, а отже, трохи володієте німецькою».
Я сказав, що був у Мюнстері, де проходив практику в шпиталі, який, як виявилося, знав і Святіший Отець. Він трохи знав також дільницю, де я мешкав, і парафію, ба навіть настоятеля, оскільки в тих краях кілька років був викладачем в університеті. Знав також двох професорів.
Пізніше Святіший Отець щось згадував про Мальту, що мої родичі напевно радітимуть, що їхній співвітчизник буде близьким співпрацівником Папи. На завершення він мені сказав: «Вочевидь тепер кожен матиме свої обов’язки». І я одразу ж розпочав працю.
Я так уявляю, що в той момент Ви пакували свої валізи з радістю…
Також з емоціями. Великими емоціями.
Бенедикт XVI продовжував традицію Йоана Павла ІІ, яки й щодня молився в наміреннях, що невпинно прибували.
Так, це робив уже Йоан Павло ІІ, і це було завданням «дона Мєтка» — він був моїм попередником, якщо я так можу його називати, — яке я прийняв у спадок від нього. Це було прекрасне завдання. Прохання про молитву надходили майже щодня, багато інших до нас не доходили, а були переказувані безпосередньо до держсекретаріату з відповіддю, що Папа це доручає Богові у загальному молитовному намірі під час особистої молитви.
Бенедикт XVI був вражений, як багато є різних хвороб, яких ми і не знали, і як багато сімей переживають пов’язані з ними драми. Він думав не тільки про людину, яку безпосередньо зачепило нещастя, а й про цілу родину, яка вдень і вночі, на Різдво й на Великдень, улітку і взимку мусить піклуватися про хворого, інколи в дуже важкому стані. Скільки сімей страждають, бо трагедія зачіпає малих дітей. А коли прохання про молитву було з моєї місцевості або Мальти загалом, він мене розпитував: «Ви цих людей знаєте?» Не раз я казав, що так. Але що мене вражало, то це факт, що Папа часто й через кілька днів звертався до мене і питав: «А пізніше ви мали відомості про того пана, ту пані», й називав їхні імена.
У деяких випадках я мусив відповідати, що, на жаль, та людина померла. Мене вражала реакція Святішого Отця, бо ж зазвичай ми сприймаємо смерть спокійно, так просто — ну, сталося, ми знаємо, що хтось у поганому стані, й коли надходить повідомлення, що той бідолаха помер, то на цьому і все. Але не Папа. Він одразу ж відмовляв «вічний відпочинок дай їм, Господи», після чого запрошував мене на молитву. А отже, не тільки пам’ять, а й присутність. Папа, який мав тисячі справ і думок у голові, вважав свою молитву за хворих дуже важливим душпастирським служінням. Картки з інтенціями я залишав йому на клячнику, в якому було щось на кшталт шухляди. Знаю, що він їх переглядав багато разів.
Наближається канонізація, отож я хочу запитати: чи часто Бенедикт XVI згадував Йоана Павла ІІ під час щоденних розмов?
Певна річ, так. Він називав його просто «Папа». Спершу я не розумів. Він вважав себе кимось, хто співпрацював зі Святішим Отцем. На мою думку, служіння Папі для людини, яка зростала у такому побожному середовищі, як Баварія, — я знаю, що це означає, бо сам ріс на Мальті, де ми ставимося до Папи з великою повагою, — було чимось найпрекраснішим.
З Вашого погляду як прелата приймальні: як можна було помітити приязнь, що єднала Йоана Павла ІІ із кардиналом Ратцінґером?
Я тільки раз брав участь у зустрічі кардинала Ратцінґера з Йоаном Павлом ІІ, а саме — в аудієнції з нагоди пленарної сесії Конгрегації віровчення, префектом якої він був. Можу підтвердити те, що бачили всі. Йоан Павло ІІ ставився до кардинала з величезною пошаною, радився з ним, як згладити чи виправити тексти важливих документів.
Доказом було також і те, що сам Йоан Павло ІІ не прийняв заяв про відставку, яку префект Конгрегації віровчення подавав кілка разів, осягнувши пенсійний вік. Це означає, що він не хотів втратити людину, якій довіряв, і цінного співпрацівника. Тут можна відзначити такий елемент святості Йоана Павла ІІ, як його далекоглядність. Він бачив далеко наперед і, можливо, навіть передбачав, що кардинал Ратцінґер може стати його наступником.
Як Папа Бенедикт переживав беатифікацію Йоана Павла ІІ?
Був дуже щасливий. Можна було це помітити, коли він під час проповіді проголосив «нині є блаженним».
***
Отець прелат Альфред Шуереб, мальтієць, народився 1958 року. Працювати для Апостольського Престолу розпочав за понтифікату Йоана Павла ІІ у Першій секції держсекретаріату (2001). Потім став співпрацівником о. прелата Джеймса Гарвея у префектурі Папського дому, аби від вересня 2003 року обійняти також посаду прелата папської антикамери — людини, відповідальної за представлення папі гостей, яких він прийматиме на приватних аудієнціях в Апостольській Столиці. Від вересня 2007 року, разом з о. Ґеорґом Ґенсвайном, виконував функції секретаря Бенедикта XVI. Після обрання кардинала Хорхе Маріо Берґольйо на Столицю Петра став першим особистим секретарем Папи Франциска.
Анна Артимяк, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
