Стаття про 7 типів людей, які приходять в неділю до храму та жвава дискусія, яку викликала ця ж стаття, спонукали мене поділитися своїми спостереженнями на цю тему.
Цікавою деталлю є той факт, що люди зазвичай обурюються, якщо їм хоча би натякнути, що такі речі мають місце. Але людей часами корисно подратувати – це змушує їх дивитися на себе зі сторони.
Наша галицька ментальність має свій відбиток у всьому і особливо на наших релігійних практиках, які у багатьох випадках перетворюються на окрему «релігію» освячених, покроплених та занурених… Це помітно не лише «озброєним» оком професійного богослова, просто для пересічних громадян такі речі не надто очевидні, адже є частиною культурної спадщини під назвою «всі так роблять». На загал виглядає, що галичани, то дуже побожні люди. От тільки побожність багатьох — це близька родичка магічних ритуалів, а не свідома християнська практика.
Раніше я навіть не намагалася це якось систематизувати, але надихнувшись вищезгаданим матеріалом, я таки спробую зробити це зараз:
— Є така особлива категорія парафіян, що дбає про комфорт інших людей, які перебувають у храмі. Не бажаючи створювати натовп всередині – вони створюють його на зовні. Треба, мабуть, ввести новий канон до Кодексу, який би визначав, на якій відстані від церкви участь у Літургії може вважатися дійсною.
— Особливою популярністю користуються свята, під час яких щось кроплять: паску, яблука, віночки, освячують воду… Саме тоді у церквах найбільші натовпи людей. Я написала «у», але мала б написати «біля». Адже значна частина «пастви» не була на Літургії, їх цікавлять лише ритуали. Вишиванка, кошичок і фото у інстаґрамі. Особливо популярними є стріми із пірнання на Водохреща. Тут родзинкою є факт, що ця атракція користується великою популярністю серед людей, які у «звичайну» неділю на Літургію не ходять. Та це мабуть тому, що це для них не достатньо екстремально.
— Є такі парафіяни, що постійно запізнюються і є такі, що кудись поспішають, тому виходять швидше. Часто – це ті самі люди. Але якщо сказати про це вголос, то можна і на горіхи отримати, адже у нас ніхто не спізнюється до церкви. Ніде. Ніколи. Всі приходять завчасно і виходять з храму аж як згасне остання свічка. Не раніше. І це обурливо, що хтось може подумати, ніби буває інакше.
— Батьки з дітьми діляться на дві категорії: ті, що роблять вигляд, наче це не їхні діти перевертають храм догори дриґом, і ті, що намагаються зі всіх сил стримувати своїх непосидючих нащадків і тим самим спричиняють ще більший ентузіазм в останніх. Благословенні ті батьки, що змогли здобути баланс швидше, ніж знеохотитися через гострі зауваження та «цитькання» «небайдужих» парафіян.
— Ну і про «небайдужих» парафіян. Це люди із особливою місією, як старші пані у церквах, що люблять приходити на «дитячі» богослужіння. Часом здається, що вони роблять це тому, що відчувають у глибині душі – саме на цьому і полягає їхня відповідальна місія: вказати вам наскільки погано ви виховуєте дітей, та й самі ви, цілком імовірно, погано виховані. Ті самі пані вже «навчили» священиків, як правити і сповідати, а тепер і вас навчать, як виховувати дітей. Їх не можна змінити – їх треба прийняти і полюбити такими. Це наш християнський обов’язок.
— Ну і наостанок. На тлі недбалого і простакувато-практичного ставлення до одягу у країнах Заокеанії та Західної Європи – галичани, які навіть на присадибну ділянку одягають кросівки в тон панамки і спортивки, напрасовані «на кант», будуть шоковані, якщо хтось посміє прийти до церкви вдягнутий «як до лісу», що у перекладі означає – джинси та сорочка у клітинку. На Галичині храм у неділю — це майже як подіум на тижні високої моди.
Ось такі регіональні спостереження. Ділюся ними не для того, щоби дорікнути чи вколоти когось, хто себе впізнає раптом, а для того, щоб дати можливість подивитися на певні речі ніби зі сторони і, можливо, поставити собі декілька важливих питань та спробувати знайти відповіді…
фінансово.
Щиро дякуємо!
