Слуга віри і надії у Вінниці

Отець Марцелій Високінський — священик, який служив католикам на Поділлі у часи комуністичних переслідувань.

Марцелій Високінський народився у січні 1884 року в Завадах, подалік Любліна. Після навчанні на філологічному факультеті Московського Університету Марцелій відчув покликання і став студентом Люблінської Духовної Семінарії. Сан священика прийняв з рук єпископа Ячевського. Вступив до закону єзуїтів східного обряду і до 1935 року працював у церкві в Синьківцях. Більшість його прихожан становили етнічні українці, католики східного обряду. Крім української мови Високінський чудово володів російською, білоруською та словацькою мовами. 

Після року праці викладачем у семінарії в Дубно о. Марцелій переймає опіку над парафією в Гумнищі (сьогоднішня Білорусь). Після заборони радянською владою Греко-Католицької Церкви у 1945 року Високінського скеровують до Бару на Поділлі, а потім — до Вінниці, де в парафії Матері Божої Ангельської о. Марцелій працював настоятелем протягом 11 років, починаючи з 1948 року, до самої смерті. Помер у грудні 1959 року. Похований на кладовищі «Підлісне» у Вінниці.

Вінницьке КДБ описувало о. Марцелія наступним чином: «Поляк, греко-католик, який приховує свою конфесію, кажучи, що є виключно римо-католиком. Постійно намагається зміцнювати віру серед парафіян».

У 1948 році о. Марцелій одним із перших душпастирів РКЦ в Україні звернувся до влади у м. Вінниця за дозволом надрукувати 10 000 кишенькових молитовників українською мовою. Влада однак відмовила, мотивуючи, що більшість парафіян — поляки. Але Високінський не піддався і поширював українські молитовники таємно. Одночасно багато зусиль витратив на повернення вірним святинь у Чернівцях (Вінницька обл.), Телепеньках, Комсомольському, Завалові та ін. Диктував листи парафіяльній «двадцятці» у Вінниці до Москви.

У 1950 році Москва несподівано дозволила о. Марцелію відправляти Служби в усіх римо-католицьких храмах області, які не були зачинені. У деяких з них вірні не бачили священників понад 15 років. Через таку «прихильність» комуністів до Високінського потягнулися делегації з інших областей з проханням відправляти Служби Божі також у них.

Статистики КДБ щодо діяльності о. Високінського у Вінниці в першій половині 1949 року виглядали наступним чином: охрещено 163 дітей, зареєстровано 98 шлюбів і 29 похоронів. До отця Марцелія, якого звикли називати капуцином, хоча він був єзуїтом, прибували вірні з усієї області, але часто навіть з Києва. Та сама статистика КДБ говорить, що в інших парафіях Вінниччини з 1949 по 1952 рік Високінський посповідав 2350 людей, охрестив 850 дітей. Це лише офіційна статистика. Насправді душпастирська діяльність Високінського мала значно ширший вимір.

Згідно з вимогами комуністичної влади до інших парафій, крім вінницької, о. Марцелій мав право приїжджати лише раз на рік. Вінницький храм у середині 50-х років став місем паломнитва для всіх римо-католиків, які по роботі або з іншого приводу приїжджали до обласного центру. Дякуючи зусиллям Високінського, вони відчували обов'язок, хоча б на 5-10 хвилин зайти сюди і помолитись (з доповіді представника РРК).

Після повернення чергових священників з ГУЛАГів ситуація Римо-Католицької Церкви на Вінничині поволі стабілізувалась. У 1954 році під час трьох різдвяних Служб храм капуцинів відвідало понад 5 тисяч вірних. Отець Марцелій опікувався тоді п'ятьма парафіями — у Вінниці, Літині, Листопадівці, Браїлові та Жмеринці.

У вінницькому КДБ зберігся запис про зустріч Високінського з представником РРК, на якій єзуїт просив владу дозволити молитву на Розарії: «Чому у Хмельницькій області вірні можуть відкрито молитись на Розарії, а у нас ні?» — питав він тоді.

У 1959 році в середовищі вінницьких католиків запанувала атмосфера неспокою. Розпочалась друга хвиля репресій християн на Поділлі. Заборона священикам Ольшовському та Вільку відправляти Служби наклала додаткові обов'язки на о. Марцелія. Невдовзі у віці 73 років він захворів і помер.

Представник РРК у Києві К. Полонник у 1960 році запланував остаточно знищити потужну римо-католицьку спільноту у Вінниці. До своїх вінницьких колег і КДБ він скерував такі інструкції: «Слід усвідомити вірним, що відтепер вони не будуть мати постійного священнослужителя. На початку дозвольте їм відправляти раз на 3-4 місяці, потім — 1-2 рази на рік. При цьому робіть так, щоб вірні звинуватили не РРК, а священників, які нібито не хочуть їхати до Вінниці».

Але вінничани, навчені о. Марцелієм, не піддавались і написали лист до Леоніда Брєжнєва: «Позбавлені можливості молитись у костелі, ми змушені збиратись на міському кладовищі, під голим небом. Чи ми не є громадянами тієї самої країни? Чи ми не воювали з окупантами під час війни? Те, що ви з нами робите, є нічим іншим, як позбавлення нас громадянських прав»…

Але нагорі усе було вирішено. Вінницький римо-католицький храм передано товариству «Знання». Про пам'ять о. Марцелія передають з вуст в вуста старші вінничанки і вінничани. До сих пір у Вінниці мешкає багато католиків, яких охрестив о. Високінський. Під час процесії 2 листопада, яка проходить центральними алеями кладовища “Підлісного”, священик, а з ним і всі парафіяни міста Вінниці, завжди затримуються біля могили о. Марцелія – слуги віри і надії у Вінниці, щоб у хвилині тиші і молитвою вшанувати того, хто «завершив свій біг і віру зберіг».