Рік тому, 25 червня, у Червоноармійську на Житомирщині помер настоятель місцевого римо-католицького храму о. Леон Квапіш. Він віддав цьому місцю дев’ять останніх років свого життя. Отцю Леону було лише 39 років, коли Господь покликав його отримати вічну нагороду.
Леон Квапіш народився 26 лютого 1970 р. у Казахстані в с. Камишинка у побожній католицькій родині. Мешканцями Камишинки були поляки з теренів нинішньої України, які жили там на засланні, зокрема й через приналежність до
Католицької Церкви.
Годі було сподіватися, що дитя виживе, однак з кожним днем йому ставало краще
Батьки о. Леона, Броніслав Людвікович та Ніна Віталієвна (з дому Островських) одружилися 1960 року. Перші три роки після шлюбу принесли молодій родині тяжке випробування – смерть двох маленьких синів. У червні 1963 року народився третій син Віктор, після нього – донечка Емілія. Взимку 1970 р. на світ прийшов дуже слабкий хлопчик. Годі було сподіватися, що дитя виживе, однак з кожним днем йому ставало краще – Добрий Бог подарував маленькому життя. Батьки назвали сина Леоном і записали у метрику 6 березня 1970 р. (так виникла дата другого дня народження о. Леона). До Камишинки тайкома приїжджав «невідомий» (так він себе називав) священик, і так само тайкома в одній хаті він охрестив Леона Квапіша.
Пізніше родина Квапішів повернулася на рідні землі, оселившись на Житомирщині, у Новограді-Волинському. 1977 року Леон пішов до 1 класу місцевої середньої школи № 3, 1985 р. він закінчив дев’ятий клас. З раннього дитинства батьки брали дітей до храму і приводили на катехизацію. 1978 року, маючи 8 років, Леон прийняв Перше Святе Причастя з рук о. Яна Пурвінського (нині – єпископа Києво-Житомирської дієцезії), а у 1980 р. – Миропомазання у рідній парафії Воздвиження Святого Хреста. З дитинства хлопцю дуже подобалося служіння священика, тому він часто приходив до храму, щоб ближче поспілкуватися зі своїм душпастирем та служити міністрантом при вівтарі.
У Новорічну ніч хлопець вирішив стати священиком
Після закінчення школи Леон Квапіш вступив до Житомирського радіотехнічного технікуму, який закінчив 26 червня 1987 р., отримавши диплом слюсаря-електрика з ремонту електрообладнання побутових машин і приладів. Пізніше, вже працюючи на Новоград-Волинському машинобудівному заводі, парубок почав задумуватись над своїм покликанням. Він часто відвідував катехизацію для молоді, допомагав, коли будували храм Воздвиження Святого Хреста, їздив з о. Вікентієм Вітко на парафії і бачив, що священицьке служіння близьке його душі. В ніч на Новий 1990 рік, молячись навколішки у храмі, Леон Квапіш просив Бога про дар розпізнання покликання. Після молитви він був впевнений, що цього року піде до семінарії. І так сталося: 18 серпня 1990 р. Леон здав вступні іспити і був прийнятий до новоствореної Вищої духовної семінарії у м. Гродно (Білорусь). 1 вересня 1990 р. відбулося урочисте відкриття семінарії, а 25 листопада 1990 р., на урочистість Христа Царя Всесвіту, першокурсники вже отримували сутани з рук єпископа Тадеуша Кондрусевича, нинішнього митрополита Мінсько-Могильовського. Влітку після І курсу семінарист Леон Квапіш був направлений на першу практику до Довбиша, де настоятелем тоді був о. Олександр Мілевський SAC.
Готуючись до того, щоб в майбутньому стати добрим проповідником, Леон багато читав. Він хотів навчитися звертатися, як до дорослих, так і до дітей. Старання не минули дарма – вже як священик він отримав дар слова, яке «пробивало» кожну людину наскрізь. Першу проповідь семінарист-другокурсник Леон Квапіш говорив 22 грудня 1991 р. в с. Городниця. Це було під час Служби Божої у IV неділю Адвенту. Також Господь обдарував молодого семінариста гарним, каліграфічним почерком, що стало не останньою причиною того, що 4 грудня 1992 р. його обрали головним редактором семінарської газети «Życie i Radość» («Життя і Радість»).
18 вересня 1994 р. семінарист Леон отримав кандидатуру до свячень дияконату, а 27 грудня цього ж року владика Ян Пурвінський рукоположив його на диякона разом з однокурсниками – Анатолієм Монжиєвським, Йосипом Ліпецьким та Станіславом Танатаровим. А 24 червня 1995 р., у свято Народження св. Йоана Хрестителя, всі чотири диякони разом були рукоположені єпископом Яном на священиків.
Родини з «Домашної Церкви» згадують, яким мудрим порадником та розуміючим душпастирем був о. Леон
Першу Службу Божу о. Леон відправив у рідній парафії в м. Новограді-Волинському. Спочатку він служив на Київщині. Спершу – вікарним священиком у Фастові, через 2 роки вже був настоятелем у Білій Церкві. Пізніше о. Леон працював у Житомирі, при кафедральному соборі св. Софії. Тут о. Леон активно займався душпастирством католицького руху родин «Домашня Церква». До сьогодні родини з «Домашної Церкви» згадують, яким мудрим порадником та розуміючим душпастирем був о.Леон. Згадують його серйозні, цілеспрямовані настанови, які допомагали їм у проблемах, а також щирий, дотепний гумор, яким володів о. Леон.
До свого останнього на землі місця служіння, парафії св. Йоана з Непомук у Червоноармійську, о. Леон прихилився цілим серцем. У пам’яті своїх парафіян він назавжди лишився відданим настоятелем, красномовним проповідником, мудрим духівником і милосердним батьком.
Молодята завжди отримували в дар від отця пару голубів та випускали їх в небо
Хочеться відзначити один цікавий факт – о. Леон дуже любив голубів – біблійний символ Святого Духа. Багаторазовий переможець та суддя змагань, селекціонер, він плекав птахів з неймовірною терплячістю та ніжністю. Парафіяни часто згадують, як після шлюбу молодята завжди отримували в дар від отця пару голубів та випускали їх в небо…
Незважаючи на страшну хворобу, якою захворів о. Леон, попри пережиті проблеми і страждання, він був відданий Ісусу до останньої хвилини свого короткого, але святого життя. Він відчував прихід смерті, взяв хреста до рук і, сівши на канапі, заснув вічним сном, віддавши Богу свою душу. 27 червня у м.Новоград-Волинському відбувся похорон, на якому було присутні два єпископа, 70 священиків та близько 500 вірних. Після Святої Літургії відбулася урочиста процесія до міського центрального цвинтаря, де і похований о. Леон Квапіш.
фінансово.
Щиро дякуємо!
