Інтерв’ю

«Духовність, яка рятує душі там, де не завжди рятують кулемети»

25 Липня 2017, 18:15 1234 Діана Чавага

Із початком  воєнних подій на Сході Українии активно розвинулося військове капеланство. В Україні вперше про капеланів суспільство почуло в часи Майдану. Однак широкого розголосу священики-капелани набули з початком АТО, адже присутність Церкви була потрібною на передовій: в окопах, на руїнах, у «сірій зоні», де військові потребують надії і слів розради.  

Про те, яка ситуація на фронті, про місію капеланства й духовні потреби військових, а також про те, як знайти себе у мирному житті тим, хто побував у пеклі, спілкуємося з о. Михайлом Дзюбою.

Бути священиком – означає принести себе в жертву Богу і людям. Чому ви обрали саме цей шлях.

— Те, що ми називаємо покликанням, є певним внутрішнім станом і готовністю служити Христовій Церкві. В дитинстві я не мав виразного бачення того, яким має бути справжнє покликання. Але я завжди ходив до церкви, мене дуже вабив церковний спів. І саме той відголос звичайних, непрофесійних співців, притягував до храму. З цього, мабуть, все і почалося.

Розкажіть про свою службу на Майдані. Це був ваш перший досвід як капелана?

— У той час нас офіційно ще так не називали. З 90-х років, коли я тільки-но закінчив 10 клас, поволі відбувалось відродження України й легалізація УГКЦ, вже тоді я беру активну участь в мітингах, вічах, різноманітних акціях. Мене не треба було кликати, я йшов сам. Це в якійсь мірі вже було таким виразником, оскільки я не тільки цікавився служінням, а й суспільно-політичним життям. І вже тоді, з часу подій Помаранчевої революції, почав діяти як капелан. Я не міг бути на Майдані у Києві, але ми творили його в Парижі. Тисячі людей різної національності збиралися на площі Трокадеро, біля Ейфелевої вежі, на знак підтримки України. Таким численним людом ми виходили кілька разів. Я особисто мав промову на тій мирній маніфестації, яка відбувалася в нашій державі. І от власне події Майдану, а згодом Революції Гідності передували моєму капеланству.

Отче, у чому полягає ваша місія на війні?

— Капеланія — це служіння в похідних умовах. Ти маєш з собою чашу, дискос й інші необхідні речі для звершення святої Служби Божої.  Кожен капелан добре розуміє, на що йде. В тих критичних умовах хлопці потребують  найперше молитви, тому в нас не виникало складнощів. З багатьма я знайомий, вони мають мій контакт і часто самі запрошують приїхати. Всі, хто тримає оборону на Сході, дуже вдячні священикам за те, що ми служимо для них в таких страшних умовах.

Є багато бійців, які несуть службу в бліндажах, окопах – звідти вони не мають можливості повернутися до військової частини, тому, коли священик поряд спільно молиться й благословляє зношувати щоденну напругу — стає легше. Направду така підтримка скріплює дух і додає наснаги.

Чи було вам важко в таких умовах, нерідко під кулями, налагоджувати зв'язок з бійцями?

— На війні є різні люди, з різними життєвими історіями. І всі вони без винятку потребують підтримки. В зоні бойових дій дружба набуває особливого значення, а ще там загострюються усі почуття. Тому хлопцям неабияк боляче сприймати чергову втрату того, хто ніс службу пліч-о-пліч. Пригадую одного хлопчину з Хмельницької області, який підійшов до мене весь у сльозах. Ця війна забрала в нього друга. В той момент юнак думав про одне: якщо Господь його вбереже і зволить повернутися до рідного села, як подивиться в очі матері загиблого друга, що їй скаже… Я просто обіймав його, як брата. В такі моменти важко добрати якісь слова. Чого б тебе не навчила семінарія, богослов’я, філософії і навіть психології — все безсиле. Тут ти є людиною, яка повинна бути поруч, бо самотужки здолати біль утрати дуже важко. І таких випадків є багато, тож місія капелана – бути поруч.

Прикро, але з початком на фронті гостро стояла проблема з алкоголем. Чи вдалося її подолати?

— Це справді велика проблема. Бійці, які стоять на першій лінії оборони тим не зловживають. Щоправда  на другій-третій лініях, де гарматних обстрілів значно менше, від нервової напруги буває, що перевертають чарку. Власне на цих позиціях бійці постійно знаходяться напоготові, адже невідомо коли окупант піде в черговий наступ. А ситуація складна, бо досі не кожна військова частина забезпечена важкою технікою. Тому, я вважаю, що ця проблема до кінця не викорінена. Наша армія лише будується і їй потрібен  міцний фундамент.

Ми збиралися з хлопцями під відкритим небом, готували вечерю і я говорив про це. Але одна розмова не дасть швидкого результату. Мушу запевнити, що така проблема не стосується добровольців і тих, хто служить за контрактом — там дисципліна більша і люди свідоміші. Тому з переходом на контрактну основу все змінилось на краще. Тепер той, хто полюбляє  заглянути в чарку, ризикує залишитись без зарплатні.  

Капелани підтримують українську армію. А як ви оцінюєте дії священиків, які не хочуть їхати на війну?

— Не кожен священик може бути капеланом. Щоб піти у священство — потрібне покликання, а для того, щоб бути капеланом, вважаю, що це покликання повинне бути особливішим.  Така служба не є легкою. Знаю багатьох  священиків, що повернулися додому, не витримавши напруги. Адже капелан перебуває в тих же умовах, що й військові. Весь порядок дня ми виконуємо так само, єдине – не беремо до рук зброю, адже священик залишається духовною основою. Священнослужителі, які не їдуть на фронт, моляться в церквах зі своїми парафіянами, це також необхідність. Тому я ніколи не засуджую тих, хто залишається на місці, бо не всім такий шлях під силу.

У порівнянні з минулими роками чи змінилось у місцевих жителів ставлення до наших військових?

— Люди говорять по-різному: одні свідомі, з іншими ж трапляються непорозуміння. Ми боронимо свою землю… Не завжди місцеве населення, навіть на звільнених територіях, усвідомлює це. Я особисто привозив книги на Схід. Вважаю, що треба просвітлювати той народ. Ми мали це робити ще від проголошення незалежності. Тоді східняки виросли б в тому дусі, знаючи й усвідомлюючи що є українцями. Бо поки, на жаль, УПА, січове стрілецтво, тризуб, мова  – це все для них чуже. Є, звісно, серед сірої маси ненависників і ті, хто готовий життя віддати за рідну землю, щоправда таких небагато.  Однак, не можна говорити про одних і не згадувати про інших, адже й тут на Галичині є хлопці, які втікають за кордон, залишаючись осторонь. Я не поділяю й того, що в нас на Заході в час війни люди влаштовують собі святкування. Тож тут треба мислити розумно,  не рівняти одних до інших, адже той, хто приймає події на Сході серцем — розуміє. А поки не пізно маємо виховувати молодь, яка триматиме ідею єдності.

Чимало жертв цієї  війни досі залишаються невпізнаними, зниклими.  Багато матерів і дружин, що поховали синів і чоловіків у закритих трунах, досі не вірять у їхню смерть. Цей біль супроводжуватиме їх все життя. Що порадите їм?

— Весь свій біль, смуток і те, що гнітить, варто зібрати в одне ціле і в щирій молитві віддати Богу. Нехай Всевишній допоможе здолати гіркоту втрати, провадячи їхнє життя далі. Адже з таким болем жити важко. Людина не відпустивши все, не зможе дати собі раду. Тому найкраща розрада — розмова з Богом, Який теж поніс таку жертву, віддавши Свого Сина на розп’яття задля спасіння людства.

Як знайти душевний спокій тим, хто повертається з війни?

— Безперечно потрібна реабілітація, але, крім того, особистий контакт із Богом. Тільки так можна подолати ті страшні речі, які не вписуються в орієнтири мирного життя. З молитвою військовослужбовці можуть віднайти рівновагу духа і душевний спокій. Святий Августин бо каже: «Неспокійне моє серце, Господи, поки  не спочине у Тобі».

Чого сьогодні не вистачає на фронті?

— Військо треба будувати. Не вистачає як мобілізації духа, господарських речей,  так і кращого технічного забезпечення.  Чималу підтримку надають волонтери.  Тут без них було б набагато важче.

Ви також перебуваєте під постійною напругою, адже спілкуєтесь з військовими, в більшості з яких нелегкі долі. Знаю, що ви та людина, яка все пропускає через себе. Як вам вдається «перезавантажитись» після всього?

— Є моменти, коли хочеться побути сам на сам в молитві з Богом. Після такої розмови мені стає легше. Господь дає сили йти далі. Якими б не були ваші проблеми, ви можете знайти розраду. Шукайте її в Отця Небесного, «Бога усілякої потіхи» (2 Кор 1,3).

Чи змінила вас війна?

— Я тепер по-іншому переживаю події на передовій. Раніше не було тих страшних смертей і чисельних втрат, які сьогодні несе Україна. Ця війна змінила мене напевно в тому сенсі, що я почав думати: а чи не замало роблю для свого народу. Це питання мотивує і штовхає мене робити більше.

Фото з особистого архіву о.Михайла Дзюби

 Збираємо на студію CREDO
Зібрано Залишилося зібрати
5964грн
67128грн
Потрібно зібрати
73092грн
Залишилося
10днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: