Інтерв’ю

Дві коляди сусідів

08 Січня 2018, 17:45 2027

 

Жителі нашого села Сопів, що біля Коломиї, — греко-католики, які відзначають Різдво Христове за юліанським календарем, але святковий різдвяний настрій починає панувати вже 24 грудня.

Пам’ятаю, як ще в дитинстві мій дід застерігав від фізичної роботи в «польське Різдво», розповідав про поляків, які колись тут жили, і принагідно згадував їхні імена та прізвища. Коли ми прибирали цвинтар, то не оминали також старих нагробків із польськими написами. Від нашого пароха о.Олега Ткачука я дізналася, що в Сопові  було сімнадцять родин поляків, які працювали переважно на залізничній колії, що з’єднувала Коломию з нафтопромислом у карпатському селі Рунгори. Всі вони належали до римо-католицької парафії в сусідньому селі Княждвір, туди ходили на богослужіння. З сопівчанами поляки жили мирно, гарно спілкувались між собою, ходили один до одного в гості й ніколи не ворогували.

Тепер щороку на різдвяні богослужіння в нашій церкві Покрови Пресвятої Богородиці о.Олег запрошує римо-католицьких священиків з України та з Польщі, разом із нашими парафіянами їздить на святкові відправи до римо-католицького храму в Коломиї.

24 грудня ми збираємося в родині. Хоч не накриваємо вдома стіл, як на Святвечір, із кутею та 12 стравами, але я вмикаю записи колядок, телефонуємо і вітаємо родичів та друзів, що нині розкидані по світах і там святкують Різдво Христове за григоріанським календарем.

Наприкінці 2017-го я вперше переступила поріг храму св.Ігнатія Лойоли в Коломиї. Постійно проходила поряд, а ноги чомусь туди не доходили. Так я вперше потрапила на Пастирку, де з римо-католицьким священиком співслужили о.Олег і греко-католицькі священики з Воскресінців і Печеніжина. Побачила там багато знайомих. Колядували «Bóg się rodzi, moc truchleje» і «Бог Предвічний народився». Також дізналася, що та перша колядка дуже популярна серед поляків, а її слова написав поет Францішек Карпінський, який народився в розташованому недалеко від Коломиї селі Голоскові. Ще цікаво було дізнатися, що своїм життям він завдячує гуцульському опришку Олексі Довбушу. Той під час нападу на обійстя дрібного польського шляхтича змилувався над новонародженим дитям, яке назвали Францішком Олексою. Не знала я й того, що колись у центрі Коломиї був пам’ятник Францішку Карпінському, а щодня на міській ратуші о 6-й годині ранку і 9-й вечора музикант-вартовий грав на трубі мелодію пісні «Коли ранні встають зорі» («Kiedy ranne wstają zorze») на слова цього поета.

Після того, як в Україні 25 грудня стало вихідним днем, пожвавішало обговорення двох календарів, за якими християни відзначають Народження Ісуса Христа.

Коли і яким чином Ви дізнались, що є дві дати святкування Різдва Христового? — запитала я свого пароха.

«Про це я ще малим дізнався, тому що народився в українсько-польській родині, — розповів о.Олег Ткачук. — До 1974 року ми святкували “латинське” Різдво. Коли рідний брат мого діда Казимир жив у Коломиї зі своєю дружиною Франею, ми ходили до них на вечерю. Мені на той час було близько восьми років. Пригадую, як мама завжди казала: “Йдемо до вуйка Казя на свято”. Потім їхня сім’я у різдвяний час приходила до нас. Але про той факт, що Різдво святкують двічі, я все-таки довідався від своєї бабці. Вся родина мого діда належала до парафіяльного костелу в Коломиї, де зараз греко-католицька церква св.Йосафата. Згодом польська родина від нашої відійшла, бо бабця взяла шлюб не в костелі, а в церкві, її брат був греко-католицький священик. А взагалі в моїй родині з двох сторін були поляки: Чарнецькі і Рутковські. Останні мали герб Побуг. По маминій лінії дід був поляком, а по татовій мама. Мій вуйко Казимир помер якраз після Святвечора. Його ховали 1 січня 1975 року. Отже в 1974 році була остання наша Вігілія, де ми були з польською родиною. Кутю готували, все як у нас. Потім колядували, я навіть досі пам’ятаю польську колядку “А вчора з вечора”.

1978 року я поїхав зі знайомими поляками до храму в Чернівці. В Івано-Франківській області не було жодного діючого католицького храму, тому римо-католики і греко-католики їздили до Чернівців, де тамтешній о.Францішек Краєвський служив католикам двох обрядів із Буковини, Поділля і Покуття. У чернівецькому храмі я вперше побачив живий вертеп (шопку). Колись я гарно малював і ліпив із пластиліну, тож після повернення по пам’яті виліпив цілий вертеп. Все село ходило дивитися на фігурки. За радянської влади таких речей тримати не можна було, але люди ходили колядувати, бачили то все і одні одним переказували.

Також ми їздили до Львова. Отець Рафал Кєрніцький завжди зустрічав нас словами: «О, мої землячки приїхали». Навіть коли хтось із греко-католицьких священиків приходив, то римо-католики дозволяли їм збоку сповідати людей. Отець Рафал у ті часи дуже допомагав нашим священикам. Навіть на Йордан (у поляків нема звичаю в цей день святити воду) наші люди приїздили до львівської катедри, ставали збоку, потім наш священик святив їхні дзбанки. Так само й паску святили за двома календарями. Греко-католики йшли на “свій” Великдень із кошиками до римо-католицького храму, і там священик освячував принесене. Хоч їхній Великдень давно скінчився, та він усе одно читав молитву, благословляв. І так люди ходили. Такою в ті часи була співдружність між греко-католиками і римо-католиками».

Коли Ви відчули покликання до священства?поцікавилася я під час нашої розмови.

«З малих літ, — сказав о.Олег. — Рідний брат моєї бабці був священиком, і він залишив хрестик ручний, який я зараз тримаю на престолі, кажучи: “На цьому місці ще буде священик, який цей хрест понесе”. В часи радянської влади не можна було ходити до церкви, але я ходив. Місцевий священик сіяв між людей слово Боже, виховував нас у патріотичному дусі, і десь то в мені прижилось. Малим я брав хустку і, немов священик, накидав на себе, збирав родину. Любив так гратися і всі казали: буде з нього священик! Уже згодом підпільний владика Софрон Дмитерко, котрий належав до Василіянського Чину і бував у нас в селі, дав мені благословення на навчання в семінарії».

— Якою тоді була підтримка перших римо-католицьких священиків, що в період розпаду СРСР прийшли до Коломиї та інших місцевостей?

«Багато допомагали книгами з катехизації, давали літературу, журнали для дітей та молоді. Я читав польською, дещо перекладав, мав багато рукописів».

— Коли Ви прийшли на парафію в Сопів, чи доводилось Вам розповідати-пояснювати своїм парафіянам про два церковні календарі?

«Так, як прийшов на парафію, то розповідав. Але й до мене людям багато пояснював покійний о.Михайло Сенежук. Згодом у Коломиї відкрили римо-католицький храм, куди мене запросили. Тоді до міста приїхав о.Пьотр Бук. Він жив у моєї далекої родички, яка на час перебування гостя запросила мене. І так ми з ним познайомились. На Різдвяні свята о.Пьотр до нас вже не прийшов, бо випроторили за шпіонаж, хоча того й не було…

Пізніше на різдвяні свята мене й мою парафію запрошував о.Альфонс Гуровський. І ми охоче прийняли запрошення. Опівночі сопівські хористи й парафіяни йшли пішки на Пастирку. Отець дуже радів, бо любив наші українські звичаї. Ті поляки, які звідти приходили до нас, також хотіли пізнавати нашу культуру, мову, і це все поширювали. Пригадую, що після Пастирки ми ще вийшли надвір, колядувати, а ксьондз поцікавився, як ми назад добиратимемось. Люди сказали, що пішки. Він здивувався, бо була пізня пора, тому запропонував підвезти. Місця в бусі багато не було, людей близько тридцяти, всі в грубому одязі, кожухах. Почали відмовлятися, питали, якою буде “заплата”. Отець відповів, що “заплата” – коляда. І ми їхали, як оселедці в бочці, він розвозив усіх по селу. А наступного дня знову запросив нас на Службу Божу. Відтоді, як ми пішли до ксьондза, він став приходити до нас. І вже на українське Різдво був у мене на вечері. Як приходив до Сопова, то Євангеліє читав українською, проповідь, привітання говорив. Люди тішилися і дуже полюбили того священика. Такі дружні стосунки в нас тривали впродовж 10  років, поки його не забрали до Польщі.  

Був ще отець Пьотр Малий, рідний брат владики Леона Малого зі Львова. Ми з ним були ровесники і також ходили один до одного на свята, взаємно допомагали. Римо-католицькі отці дуже любили приходити до нас на Йордан, святити воду біля ріки. 2000 року було 26 градусів морозу, а в нас є звичай, що з дзвінка п’ють воду. І ми також дали дзвін отцю, а він, добряче намерзнувшись, тримає його в руках і тремтливим голосом каже: “Бажаю вам теплого чаю з цитринков!”

Власне такі приязні відносини між нами, священнослужителями, та парафіянами трималися роками».

— Ви не раз бували в Польщі. Що вразило Вас у святкуванні «польського» Різдва і чим воно відрізняється від українського? Можливо, в поляків є щось таке своєрідне, що не притаманне нам, українцям?

«Звичаї в нас дуже схожі. Правда, на тих теренах, де я був, немає куті. Натомість запечений карп у них є обов’язковим. У нас усі страви ставлять одразу, а в Польщі поступово доносять. Вечеря там починається з читання Святого Євангелія, чого в нас нема. Оскільки я був у родині священика, то за традицією ми ділилися оплаткою (укр. просфора). Стіл застелений білим обрусом (скатертина), і сіно в українців під низом, а в поляків на обрусі. Тарілки ставлять зверху на сіно. Я був тим вражений, мені одразу пригадалися дитячі роки: так само робили і в моєї бабці (татової мами). Щодо їжі, то борщ подають із білого буряка, капусту з горохом і різні види вареників: зі сливками, грибами, рибою. А вже коли римо-католицькі священики з Польщі приїздили в Україну, то запізнавалися з нашими звичаями. Ми збиралися й колядували одною мовою й іншою. Є колядка “Во Вифлиємі нині новина”, яка має на двох мовах одну мелодію, то ми навіть перегукувалися. Так бувало, що за колядою досиджували до 4-ї години ранку. Дуже гарно було, я деколи за тим сумую…»

На цьогорічні різдвяні свята о. Олег Ткачук знову запросив римо-католицьких священиків до греко-католицької церкви у Сопові.

«За прикладом наших предків, вчімося розділяти дух Різдва з ближнім, дотримуючись цієї доброї традиції, — зазначив він. — У червні 2001 року ми разом із коломийськими римо-католиками разом були у Львові на папських літургіях, і візантійського, і латинського обрядів. Прибувши на українську землю і викликавши хвилю духовного піднесення, Святіший Отець Йоан Павло ІІ слушно зауважив: “Тут Церква дихає двома легенями, східної і західної традицій”. Цими словами Понтифік укотре наголосив, що два обряди — візантійський і латинський — об’єднані однією Вселенською Католицькою Церквою. Тому так важливо розуміти й поважати обряд, традицію сусідів і таким чином взаємозбагачуватися. Тоді не виникатиме упереджень, підозри, непорозуміння і ворожі настрої одних до других. Всього лише не біймося в час різдвяних свят переступити поріг храму сусіда. І не тільки в ці дні».

Діана Чавага
Фото з архіву о.Олега Ткачука

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Щомісячний борг
Зібрано Залишилося зібрати
20834грн
6317грн
Потрібно зібрати
27151грн
Залишилося
3дні
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: