Автор роману про українських «кіборгів» Сергій Лойко упевнений (і небезпідставно): завдяки його роману про російсько-українську війну дізналися багато хто за кордоном. Він вважає, що війна закінчиться одразу ж після того, як Путін піде з влади, однак народи Росії та України не примиряться ще років сто.
— Уже два роки наша держава живе у стані війни. З чим Вам стала асоціюватися Україна після 2014 року?
— Україна мені асоціюється з країною, що намагається розірвати криваву пуповину, яка пов’язує її з Радянським Союзом. Поки що це не дуже вдається, але вона на правильному шляху. Зараз багато хто критикує уряд, звинувачують одне одного в корупції, але я вам так скажу: нехай вони краще склянками одне в одного шпурляють, аніж сидять немов якісь папуги і ухвалюють фашистські закони, як у Росії. Все-таки це живий парламент і живий уряд.
Найголовніший побічний наслідок другого Майдану (а він витікає з першого) — що за всього драматизму, епічного значення перемоги Майдану, в Україні майже втрачена довіра до людей при владі. Хоч би хто зараз прийшов, йому буде шалено тяжко, адже тому і з’являються грузини, литовці, що довіри [до своїх] немає. Влада як інституція намагається знайти людей, яким би довіряли. На короткий термін це недолік, а в перспективі — дуже велике завоювання, тому що зараз владі по‑справжньому потрібно довести, що вона там, де має бути. Інакше їй ніхто не повірить, і буде дуже тяжко. Поки що в Україні влада належить народові. І якщо народові знову буде непереливки, він обере собі нову владу, ось і все.
— Так, потреба нових людей існує, але ще існує й дуже агресивне політичне середовище всередині країни. Ми бачимо, що не всі приживаються; яскравий приклад — міністр економічного розвитку й торгівлі Айварас Абромавічус, який подавав у відставку.
— Це інше питання, приживаються вони чи ні. Я кажу про те, що влада відчайдушно шукає хоч когось, до кого би ставилися з довірою. Влада бачить, що зараз в Україні не знайти того, кому народ однозначно довірятиме. Ну, то доведеться працювати без довіри і заробляти її кров’ю, а потім тяжкою працею.
— Коли закінчиться війна — питання, як і раніше, відкрите. Але зараз дедалі частіше запитують, наскільки виправданими були жертви, чи можна було обійтися меншою кров’ю, якби і керівництво країни, й командування насправді прагнули пошвидше закінчити цю війну і мали до цього волю. Як на Вашу думку, чи виправдані жертви, яких Україна зазнала і продовжує зазнавати?
— Як на мене, жодні жертви неможливо виправдати. Але тут не провина України, тут провина повністю лежить на Росії, тому що вона розв’язала цю загарбницьку війну. Звісно, Україна могла би обійтися без жертв, здати Донбас, точнісінько так само, як здали Крим, без жодного пострілу. Але навіть якби уряд вирішив так зробити, думаю, люди би з цим не погодилися. Російська армія — давайте не будемо ховатися за словом «сепаратисти», бо це просто вивіска, насправді там були російські найманці, регулярна російська армія та ще якісь бомжі з Донбасу, яких озброїли і навчили користуватися танками, — це величезна, озброєна сучасною зброєю армія. По суті, вона воювала не з українською армією, якої на той момент не існувало, а з озброєним Майданом. Це люди-добровольці, які пішли на війну і стали воювати за свою батьківщину й незалежність. І принижувати значення усіх цих жертв, значення перемоги (а Україна перемогла у цій війні), попри всі тактичні поразки, — неприпустимо. Українці, що загинули в цій війні, — справжні герої, вони захищали свою незалежність, свободу свого вибору, боролися за свій дім — і перемогли.
— Ви спілкуєтеся з тими бійцями, з якими провели кілька діб у Донецькому аеропорту?
— Звісно, інколи я з ними тісно спілкуюся. Коли у нас відбуваються якісь презентації, ми їх запрошуємо, вони всі у мене в друзях на Фейсбуку, ми листуємося.
— Ви назвали бої за Донецький аеропорт українським Сталінградом. Самі бійці, які обороняли ДАП, не шкодують про те, що цей «Сталінград» узагалі був, адже стільки товаришів по зброї загинуло?
— Вони шкодують, що товариші по зброї загинули, але не шкодують, що були там і воювали.
— Про що Ви найбільше згадуєте з тих днів, проведених в аеропорту? Якісь флешбеки бувають?
— Звісно, постійно щось приходить: очі захисників, руки, обличчя. Я таких очей і таких облич не бачив на жодній війні.
— Із тих знімків, що Ви робили в ДАП, який найбільш промовистий, можливо — найцінніший для Вас?
— Я так не вибираю: одні кращі, інші гірші; я їх розглядаю разом, я ж не художник, я фотограф. Чим міг, тим намалював це полотно, а всі ці фотографії — частина цього полотна.
— Вашу книжку «Аеропорт» український читач сприйняв дуже добре. Як до роману поставилися в Росії, чи можна його купити у Москві?
— Купити в Москві неможливо, роман офіційно не заборонений, але по суті — так, бо я знаю, що чотири видавництва хотіли його видати, їм просто «згори» не дозволили. У Росії багато хто «дістає» цей роман, замовляють через Амазон. Поки що відгуки з Росії дуже хороші.
Перша редакція була незавершеною, не до кінця дописаною. Ми поспішали пошвидше, по гарячих слідах, і це була моя помилка. Розмовляючи з людьми, я побачив, де були помилки, чого не повинно було бути. Коли дивишся на роман збоку — розумієш, що так не робиться. Але я вирішив якщо не переписати його, то виправити численні помилки, доповнити більшою кількістю реальних воєнних епізодів, які раніше не увійшли в книгу, та змінити її фінал.
Нехай на мене не ображаються читачі, які можуть сказати, що ось, нам «впарили» одну книжку, а вам не сподобалося, тепер нова, і скільки можна Анну Кареніну штовхати на рейки? Простіть мене, ради Бога, все головне в ній залишиться, я просто зробив її кращою, на мій погляд, а далі вирішувати читачам. Саме цей варіант виходить друком у Польщі та Голландії, а також Чехії, Естонії та Грузії, і саме цей варіант буде перекладений англійською.
— Як на Вашу думку, яким чином Ваше висвітлення подій на сході України впливає на інформаційне протистояння між двома державами?
— У вас є Міністерство інформаційної політики, от їх і питайте, я ж не в курсі цих справ. Мені важливо, щоб люди прочитали, і я не збираюся нікого ні в чому переконувати, освічувати, це — не політична книга, це — роман. Мені хочеться, щоб він торкався сердець людей, а не їхніх політичних поглядів. Якщо одне не заважатиме іншому, то я задоволений; але мене зовсім не цікавить політична доля моєї книжки.
— Якось Вам пропонували стати заступником міністра інформполітики Юрія Стеця. Чим ця історія для Вас закінчилася?
— Тим, що я втратив роботу в «Los Angeles Times», мене звинуватили в необ’єктивності. Ну, не знаю, може, знайду щось цікавіше. Але якщо серйозно, то «Los Angeles Times» закрило свої іноземні бюро, і це збіглося з тим доносом, який на мене написав хтось із працівників газети.
— Ви ще плануєте писати книжки про війну в Україні?
— Я поки що сказав своє. Планую писати якісь книжки, але наразі додаткового матеріалу не маю.
— Вам пропонували контракт на екранізацію роману компанії «Columbia Pictures» і «Sony Pictures», Ви відмовилися…
— Ну що сказати, певно, я ідіот. Якби я підписав цей контракт, була б додаткова реклама моєї книжки. Але, може, в підсумку таке кіно би й не зробили. Контракт складався з трьох частин. Перша: вони за дуже невеликі гроші купують у мене пожиттєві права на персонажів моєї книжки, на їхню історію — тобто ексклюзивні права на всю книжку (пропонували 5 тисяч доларів, потім 7,5 тис.). Далі, якщо вони напишуть сценарій, у якому я братиму участь як консультант, то там уже великі гроші. А якщо зроблять кіно, де я також консультуватиму, то гроші гігантські.
Від контракту довелося відмовитися — насамперед тому, що не було певності, що фільм насправді знімуть. Продаж прав на історію, розказану Лойком, означав би, що ніхто інший не зможе її екранізувати. З виходом англомовного перекладу роману автор сподівається, що видавництва, і, можливо, кінокомпанії зможуть прочитати його твір самі, а не з допомогою так званих рідерів, серед яких немало росіян, налаштованих щодо України не надто прихильно.
Сергій Лойко також вважає, що фільм за романом «Аеропорт» міг би стати найкращою пропагандою України у світі, тому в ідеалі знімати його також мають в Україні, де багатих людей не бракує, а отже, можна створити пул інвесторів, запросити хорошого режисера, за прикладом поляків, які свого часу так зняли «Вогнем і мечем».
— Як на Вашу думку, що могло би покласти край війні на сході України?
— Щойно Путін через які завгодно обставини відійде від влади, природним чи неприродним шляхом, як війна одразу ж закінчиться. Але Росія та Україна ще років сто миритимуться. Ця війна завдала страшної шкоди, в усіх розуміннях цього слова.
— Що Ви скажете: як за ці два роки змінилися росіяни і сама Росія?
— Росіяни зараз потрошечку починають змінюватися в кращу сторону, тому що в битві між холодильником і телевізором починає потроху вигравати холодильник. Росії для цього була потрібна воєнна поразка. Ось вона програла Україні, а потім, аби замаскувати поразку, полізла в Сирію. За тим, як усе йде в Сирії, там вона теж програє. Якщо ще буде війна з Туреччиною, то Росія програє з тріском, і це буде національне приниження, яке піде на користь, як це було в гітлерівській Німеччині після розгрому фашизму. Я не бажаю, щоб Росія була розгромлена як держава, але поразка керівництва якось просвітлює мізки. Коли Росія вкрала Крим, на цьому багато людей зламалося, навіть ліберальних. У моїх знайомих немовби витягнули з голови один чіп і вставили інший. Я не знаю, може, є якісь спеціальні технології, але населення Росії катастрофічно зомбоване. Однак зараз я спостерігаю, як це потроху починає згасати.
— У чому це проявляється?
— Оця кримнашистська риторика — її стало менше. Немає того оскаженіння серед жителів, які репетують на кожному розі «Крим наш!»; набагато менше людей ходять і їздять по вулиці з отими колорадськими стрічками. Помітно, що в людей з’явилися інші проблеми, а не тільки «як нам організувати Крим».
Сергій Лойко впевнений: багатьом тяжко погодитися з тим, що анексія Криму була величезною помилкою, але розуміння того, що війна в Україні стала велетенським прорахунком Кремля, вже настає. Більшість перестала мріяти про велику російську імперію, їх тепер більше непокоїть купівля одягу для дітей або проблема закордонних поїздок, які стали надто дорогими. «У Росії зараз усім людям стало тяжко жити. Все сиплеться, ще рік-півтора під санкціями — і це буде СРСР зразка 1989 року», — каже він. Однак він не виключає, що Путін може вдатися до війни як засобу вирішення питань, оскільки війна залишається його головною зброєю, яка допомогла йому в приході до влади та завоюванні популярності. «Нічого собі — “виграли війну в Чечні”! Росія платить Чечні контрибуцію, там є місцевий царьок, який робить, що хоче, ніхто йому слова не скаже, також і Кремль, і Путін, — каже Лойко. — Не знаю, хто зараз головний у Росії — Путін чи Кадиров. Я не здивуюся, якщо Кадиров стане його спадкоємцем».
— Ті невеликі зміни, що Ви їх бачите у своїх співвітчизниках, можуть привести до масштабніших?
— Це еволюційний процес. Жодної революції в Росії бути не може. Чому її ліберали так полюбляють через губу говорити про Україну, копати її носаками, показувати її помилки і слабкості? Тому що вони заздрять чорною заздрістю, що в Україні вдалося те, що не вдалося й ніколи не вдасться у них.
Яна Сєдова, Апостроф
фінансово.
Щиро дякуємо!
