Ніч віри святого Йосифа

Пропонуємо до свята св. Йосифа перечитати попередні розділи та замислитися над наступним, VIІІ розділом книжки авторства о. д‑ра Ришарда Федерчика «Під опікою святого Йосифа».

• Розділ І: Бог входить у життя святого Йосифа
• Розділ ІІ: Прийняття св. Йосифом обіту целібату
• Розділ ІІІ: Жертва святого Йосифа
• Розділ IV: Вчини себе святим
• Розділ V: Відірвати себе від створінь, щоб підніматись до Бога
• Розділ VI. Ввійти у теперішню мить
• Розділ VII. Йосиф був чоловік праведний

Розділ VIІІ. Ніч віри св. Йосифа

«І от, коли він це задумав, ангел Господній з’явився йому уві сні й мовив: “Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в Ній зачалось, походить від Святого Духа”» (Мт 1, 20‑21).

«Коли він це задумав…» Думка, що Марія невинна, що він повинен віддалити Її від себе.

«Коли задумав…» Ця думка не була очевидністю, Йосиф повинен був прийти до цієї думки; вона була плодом його важкої внутрішньої боротьби. Він насправді виразно відчував у Ній присутність Бога; але, з другого боку, його пригнічувала очевидність фактів. Вони однозначно говорили про Її провину.

Божий Закон наказував Йосифові обвинуватити Марію і покарати Її… Покарати смертю.

Йосиф опинився в пастці між очевидною промовистістю фактів, між наказом Божого Закону і своїм відчуттям, що Марія невинна. Чи мав він право поставити своє відчуття вище за факти?

Він був «муж праведний»; хотів якомога вірніше виконати Божу волю. Як важко було її тоді розпізнати! Його серце говорило одне, а факти — інше. Звідки він міг знати, що саме це його відчуття було правдивим, а не факти? Звідки йому було про це знати?

Адже Йосифові ніхто нічого не пояснював. Він був сам, і мав навпомацки, наче сліпець, вибрати правильну дорогу, згідну з Божою волею.

Марія, вагітна, хотіла іти до Айн-Карім сама, без нікого… Ця думка його мучила, отруювала серце, наповнюючи його гіркотою, горем.

Ця думка мучила його:

«Зрада…  Адже я Їй довіряв, для Неї склав обітницю чистоти!»

Але мали бути також інші думки: адже він відчував у Ній Бога. Її погляд, уся Її постава говорили про Бога, виражали Бога. В очах грішника неможливо помітити погляд Творця; а в Її очах він бачив цей погляд. Отже, Вона повинна бути невинною.

Але цей Її стан… адже Вона вагітна!..

Боже! Де правда? Що робити? Боже, чого Ти жадаєш?..

Як довго тривала ця боротьба? Як довго Йосиф навпомацки, як сліпець, шукав правду? Не знаємо. Може, декілька хвилин, а може — довгі дні… Знаємо, що зрештою він знайшов цю правду, зрозумів, що Марія невинна. Постановив віддалити Її — і так оголосити світові, що Вона не має провини.

«І от, коли він це задумав, ангел Господній з’явився йому уві сні й мовив»… Бог нарешті промовив, розсіяв темряву незнання навколо Йосифа, показав йому правду.

«…те, що в Ній зачалось, походить від Святого Духа». Яка ж це важлива інформація! Дитя під серцем Марії — це не дитя гріха, це Дитя Найсвятіше; це Дитя, що зачалося від Божого Духа. Йосиф шукав правду про Марію в болю, в страху. Тепер Бог його заспокоює: «…не бійся…»

В цих пошуках, у внутрішній боротьбі, у страху Йосиф почувався дуже самотнім. Тепер бар’єр самотності тріснув. «Йосифе, сину Давида…» — лунає Боже Слово. «Син Давида» — це почесний титул; цим титулом вітає його ангел Бога — а, отже, сам Бог. Сам Бог є з ним! Тепер усе стало зрозумілим.

Що відчував Йосиф, почувши Божого посланця? Що ми відчуваємо, приглядаючись до цієї сцени, до реальної ситуації св. Йосифа?

Хотілось би крикнути: Господи Боже, чому Ти тільки тепер говориш усе це Йосифові? Чому так пізно? Чому Ти дозволив, щоб він наосліп шукав правду, терпів біль невідомості, біль самоти? Чому Ти сховався від нього під серцем Марії і не сказав йому, що Ти там? Для чого Ти хотів, щоб він прийняв Тебе, виправдовуючи людину всупереч фактам, не знаючи, що цим приймає Тебе? Чому лише тепер усе йому пояснюєш? Чому не раніше?

Господи, Ти прийшов також до Марії, також і Їй благовістив через Ангела. Але як же інакше це було!

«…вродиш сина… Сином Всевишнього назветься… Не бійсь… Радуйся, Господь з тобою»… — тоді бриніло в Її вухах.

Марія знала, що це Бог говорить до Неї; що Вона буде матір’ю Божого Сина; що Бог із Нею. Вона знала, могла почуватися спокійно, безпечно.

А Йосиф? Навколо — темрява незнання, біль, самотність, мука…

Мовчазний Бог, і люди далеко. Господи, чому? Чому так по‑різному вчиняєш зі своїми дітьми? Задля чого?

Можемо так запитувати без кінця, також і щодо себе. Господи мій, чому сховався Ти від мене? Чому не можу Тебе знайти, хоча шукаю Тебе?

Навіщо примушуєш мене переживати біль самотності, незнання, туги?…

Чому змушуєш мене, як св. Йосифа, навпомацки шукати Тебе, шукати правду? Чому, Господи? Для чого?

Бог і людина.

Творець і створіння. Немає слів у людській мові, щоб виразити прірву, яка відділяє Бога від людини. Що спільного може мати абсолютна святість Бога з грішною злиденністю людини, вічність — із часом, дух з тілом, всезнання і всемогутність Бога — зі знаннями й силою людини?

Прірва, безмежна прірва!

Людина залишилася б назавжди обмеженою часом і тілом у своєму незнанні та немочі, якби Бог не схилився над злиденністю людини, якби Бог не любив людину і не хотів її обожествити, дати людині себе. Бог схиляється над людиною, хоче, щоб людина Його пізнала. Бог об’являється людині. Але людина лякається Бога, бо свідома своєї злиденності, своєї мізерності. Лякається, що коли побачить безмежність Бога — загине, не витримає Його вигляду. Загине так, як сліпне око, яке перебуває в темряві, не звикле до світла, коли раптом його осяють яскраві промені. Загине так, як помирає зморена голодом людина, коли раптово отримує надмір їжі.

Людина лякається безмежності Бога. Сліди цього страху можемо знайти на сторінках Старого Завіту.

«Коли ж увесь люд спостеріг грохіт грому та блискавки і трубний гомін і гору димучу, затремтів од страху і затримався оддалеки. І сказали Мойсеєві: Ти говори до нас, і ми слухатимемо, а Бог нехай до нас не промовляє, а то повмираємо» (Вих 20, 18‑19).

«І кликали один до одного: ‘Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна його слави!’ Підвалини порогу хитались від того гомону, а дім став повен диму. І я сказав: ‘Горе мені! Пропав я! Бо я людина з нечистими устами, і живу я між людьми з нечистими устами, мої ж очі бачили Царя, Господа сил’» (Іс 6, 3‑5).

Почути голос Бога, побачити Бога — людина не може цього знести, бо це дійсність, яка безмірно її переростає. Людина, якої торкнулось бачення Бога, гине.

Це усвідомлювали пророки Старого Завіту; цього зазнавали також великі містики, святі. Усі вони пережили страшну ніч духа, коли почувалися відкинутими Богом, помирали від туги за Ним, нічого не розуміли, перебували в тотальній внутрішній темряві. Як вони стверджують — муки «ночі духа» неможливо порівняти ні з чим на землі. Ніхто не в змозі пережити цю ніч без спеціальної Божої благодаті.

Ця ніч є ілюзорною; це реакція слабкої, мізерної людської природи. Те, що містики відчували як ніч, відкинутість Богом, — якраз було уділянням душі Бога. Але світло Бога таке яскраве, таке сліпуче, що душа стає ним осліплена. Вона дивиться на Боже світло, але його не бачить, а бачить ніч, темряву. Щоб могла його побачити — має, з особливою благодаттю, до нього наче «звикнути». Без такої благодаті людина би загинула.

Бог, як повнота Любові, Краси, Добра, Правди, Світла, — є безмежністю, і людська злиденність не здатна її витримати.

Бог, однак, хоче людину обожествити, визволити з її злиденності. Він хоче, щоб людина Його пізнала. І наш найкращий Отець дає себе пізнати людині доступним для неї способом і тією мірою, якою людина це знання про Нього здатна прийняти.

Бог приховується за символами, знаками; приховує своє слово у формі людського слова; Він зійшов на землю в людському тілі…

Бог приховується перед людиною, велить шукати Його навпомацки, у темряві віри — з любові до людини.

Ця темрява, це незнання є панцирем, який дозволяє існувати і змінюватись моїй людській немочі, перемінюватися в Божу дитину, а отже — обожествлятися. Це має відбуватися поволі, етапами; пришвидшити це неможливо. Пришвидшення закінчиться згубою людини!

Колись я бачив образок, який, за задумом автора, мав символізувати Боже Провидіння. У сильній, мускулистій руці — маленьке пташеня, яке радісно щебече, втішаючись теплом долоні, що його тримає. Чи ця долоня могла пришвидшити цю радісну мить? Мабуть, ні. Вона мусила чекати, щоби пташеня вилупилось. Якби розбила шкаралупу, той панцир, який відділяє зародок пташеняти від тепла і світла, воно б загинуло. Рука «мусила» терпеливо чекати, доки пташеня, окутане мороком, само проклюне панцир-шкаралупу, само дозріє до миті, коли долоня зможе його з любов’ю підхопити і перенести у світ сонця і тепла.

Кожен із нас є таким пташеням, оповитим мороком незнання; пташеням, що тужить за Богом, за Світлом. Ми — зародки пташенят, і дозріваємо до миті, коли Божа рука перенесе нас у світ Сонця і Тепла… Може, це буде в момент смерті, а може — ще пізніше, після очищення. Лише тоді темрява і незнання довкола розсіються цілковито. Лише тоді панцир темної віри, який нас покривав, перестане існувати, буде непотрібним. Лише тоді… Ані секунди раніше, тільки в ту одну-єдину мить, які побачить сам Бог і ствердить, що ми вже можемо стати перед Ним віч-на-віч, що вже можна нас перенести у країну Його Сонця і Тепла, до Його дому. Це відбудеться в ту одну-єдину мить…

Я повинен на неї терпеливо чекати, сповитий мороком віри, темрявою незнання, змучений тугою за Сонцем і Теплом Бога.

Навпомацки св. Йосиф шукав правильну дорогу, шукав її як сліпець, окритий ніччю незнання, ніччю болю й самотності. Бог сховався від нього, закрився цією ніччю.

Господи, тепер я знаю, що Ти це зробив із любові до св. Йосифа. Ти не міг йому показати всю правду одразу. Він би її не витримав. Ти відкривав св. Йосифу себе, показував правду поступово, показував її настільки, наскільки він був здатний її прийняти, наскільки дозволяла його слабка, мізерна людська природа. Наскільки в ньому було Твоє життя, Боже. Коли я дивлюся на життя св. Йосифа — споглядаю, Господи, цю дивну, але таку важливу для мене правду. Твоє життя у Йосифі зростало поступово; пізнання Тебе також зростало в ньому поступово. Що більше в Йосифові було Твого життя, то більше Ти відкривав йому себе; то більше він міг Тебе пізнавати. І що більше, що краще він пізнавав Тебе, то більше було в ньому Твоє життя, і то більшим було його пізнання.

Вхід, Господи, у Твій дім, в Твоє Сонце і Тепло, визволення з мороку незнання, туги, — це не одноразова дія. Це цілий процес: процес зростання Твого життя в мені, а що особливо важливе — це процес, який залежить від мене. Навіть Ти, всемогутній Боже, не можеш його здійснити без участі моєї вільної волі! Не можеш, бо Ти сам хотів, щоби він залежав також від мене, від мого вільного вибору, від моєї співпраці з Твоєю благодаттю.

Любов до Марії і Боже прагнення життя в целібаті; одруження з Марією і жертвування Її; повернення до Назарета, Її новий стан і бажання відіслати Її, тобто виправдати Її всупереч фактам, — це події з життя св. Йосифа, які ми знаємо. Це події, в яких до нього приходив Бог; події, які були Божою благодаттю. Благодаттю, що вимагає жертви, коли людина повинна перекреслити себе, поставити Бога понад усе. Йосиф приймав цю благодать усією силою свого серця, постійно перекреслював себе, постійно ставив Бога понад усе. В ньому зростала здатність до жертви: він зменшувався, а Бог в ньому зростав, — тому зростало і його пізнання Бога. Морок незнання ставав дедалі прозорішим, а туга й самотність серця були відчутні щораз менше, щораз слабше.

Вершиною цього пізнання правди були слова Ангела, звернені до Йосифа: «…Йосифе… не бійсь… те, що в Ній зачалось, походить від Святого Духа». Під серцем Марії живе Дитя, яке є Дитям Бога! — це приголомшлива новина, якої пересічна людина не могла би знести. Йосиф також не зміг би її знести, якби Боже життя в ньому було хоча б на дрібку менше, ніж тоді, коли він цю звістку почув.

Постійна співпраця з Божою благодаттю — а разом із цим ідуть постійні жертви, постійне перекреслювання себе і ставлення Бога понад усе: це шлях св. Йосифа до пізнання Бога, дорога, щоби приготувати себе, вчинити себе здатним прийняти Божу правду.

Це також і моя дорога… Моя дорога не може бути дорогою Марії, дорогою пророків, деяких святих. Їм було дано бачити Божу славу під час земного життя, чути Слово Бога безпосередньо … І вони не загинули, були здатні прийняти Творця, який їм об’явився. Але ті ситуації — виняткові, нетипові; це спеціальний Божий вибір і спеціальна Його благодать.

Ангел справді промовив до Марії: «Ось Ти зачнеш у лоні й вродиш Сина… Він Сином Всевишнього назветься». Ангел сказав це Їй безпосередньо. Він міг Їй так сказати, бо міг також сказати раніше: «Радуйся, благодатна… Ти бо знайшла ласку в Бога» (Лк 1, 28б і 30б). Марія жила повнотою Божого життя, була «повна благодаті», і цю неймовірну звістку могла знести.

Йосифові Ангел не міг так само, як Марії, сказати прямо правду про цю Дитину, — бо не міг також сказати до нього «Ти повний благодаті…». Йосиф не був сповненим благодаті, кехарітомене. Він був такою людиною, як я, як кожен інший. Так, він був вибраний Богом для надзвичайних завдань; але за своєю природою він був слабкий і малий, як кожен із нас. Йому довелося поступово доростати до цих завдань; доростати до пізнання Божої правди.

Так, як св. Йосифа, мене оточує морок незнання, самотності, туги. І до мене приходить Бог, прихований у символах, знаках, в іншій людині. Так, як він, я навпомацки, наче сліпець, шукаю Бога…

Я знайду мого Творця; почую, як почув св. Йосиф, Слово Правди — якщо так, як він, прийматиму всією силою мого серця Божі дари, Божу благодать. Якщо так, як у ньому, буде зростати в мені Боже життя.

Святий Йосифе, молись за мене, щоб я розумів і завжди пам’ятав, що прийняття Божої благодаті ототожнюється з жертвою, а ступінь Божого життя в мені вимірюється моєю здатністю перекреслювати себе і ставити Бога понад усе.