Погляд

Сакральна музика. Рецепт Бенедикта XVI

17 Квітня 2020, 09:58 1914 Анатолій Оліх

Попередні статті:
00. «Ой лишенько!» чи «За роботу»?
01. На що спертися
02. Літургійна музика в Україні: куди ж нам йти?
03.  Літургійна музика в Україні: ТЗ
04. Прославлятиму Його піснею своєю (Пс 28, 7). Що таке пісня
05. Хто головний? Одна із найважливіших ознак
06. Григоріанський спів: український акцент
07. Заспіваймо єретичної?
08. Нікейський собор? Ні, не чули
09. Шрек і Таємний сад
10. Музика розважальна — наслідки серйозні
11.  Гітара. Нічого особистого, тільки церковні документи
12. Неочевидна очевидність

13  Чистіша від сльози вона хай буде
14.  А все-таки, що з бубном?
15
Зауваження щодо ординарію Меси
16. Пісні Taize
17.  «Мало» не означає «погано»
18. Сакральна поліфонія
19. Свобода вибору чи солодке ярмо?

 

20. Завершення. Рецепт папи Бенедикта XVI

 

Здається, пора завершувати наш цикл. Перше поставлене перед ним завдання — формалізацію параметрів добору пісень до католицького пісенника — можна вважати виконаним.

На завершення — кілька роздумів папи Бенедикта XVI про літургійну музику із його книжки «Богослов’я Літургії» (просто чудесної, як і багато інших книжок, написаних цим генієм теології).

*

Для раннього християнства дуже швидко набуло практичного значення питання, як далеко може зайти інкультурація саме у царині музики. Християнські спільноти виросли з синагоги і разом із Псалтирем, який зараз трактувався христологічно, перейняли також її тип співу. Дуже швидко виникли й нові християнські гімни та піснеспіви, спочатку «Benedictus» і «Magnificat», які ще повністю базуються на старозавітній основі, а згодом і цілковито христологічно сформовані тексти, серед яких вирізняються Пролог Євангелія від Йоана (Йн 1, 1-18), гімн Ісусові у Посланні до филип’ян (Флп 2, 6-11), пісня про Христа з Першого послання до Тимотея (1 Тим 3, 16) […]

Можна собі уявити, що разом із цими новими християнськими текстами ставав іншим і сам спів, виникали нові мелодії. Здається, що віра в Христа розвивалася саме в пісенній ліриці, яка виникла в той час у Церкві як «духовний дар».

У цьому була надія, але одночасно й небезпека. Коли Церква відокремилася від своїх семітських коренів і поширилася на грецький світ, ніби само собою відбулося злиття з грецькою містикою Логосу, з її поезією та музикою, що принесло загрозу розчинити християнство у всеохопній містиці. Саме через гімни та їхню музику проникав гнозис, смертельна спокуса, яка почала розкладати християнство зсередини. З цього можна зрозуміти, чому в боротьбі за істинність віри та її вкорінення в історичному образі Ісуса Христа церковна влада вжила радикальний засіб. Канон 59 Лаодикійського собору заборонив використовувати в богослужіннях псалми, створені приватними особами, та неканонічні тексти; канон 15 обмежує спів псалмів до хору псаломщиків, у той час «всі інші в Церкві співати не можуть».

Так була повністю втрачена постбібілйна поезія псалмів, відбулося рішуче повернення до суто вокально організованої манери виконання, перейнятої у синагоги. Можна жалкувати про культурні втрати, які сталися внаслідок цього кроку, проте вони були необхідними заради набагато більшої цінності: повернення до начебто культурної бідності врятувало ідентичність біблійної віри і розкрило культурну ширину християнства на майбутнє саме завдяки відкиданню фальшивої інкультурації.

[…] У церковній музиці починають діяти два нові фактори: художня свобода дедалі більше заявляє  про свої права навіть у богослужінні; церковна і мирська музика пронизують одна одну, що особливо яскраво проявляється у так званих месах-пародіях, коли текст меси клали на якусь тему чи мелодію, що належала до мирської музики; таким чином у вухах слухача лунав, можливо, свого роду шлягер. Зрозуміло, що така можливість творчого художнього підходу таїла в собі й небезпеку: музика вже не виростає з молитви, а, претендуючи на творчу самостійність, виходить за межі літургії, стає самоціллю або відкриває ворота абсолютно іншим формам переживання і відчування; вона відчужує літургію від її справжньої суті. У розпалену в цьому пункті суперечку про культуру втрутився Тридентський Собор, який повернув як норму пріоритет слів у церковній музиці й цим самим суттєво обмежив використання інструментів, а також чітко встановив різницю між мирською і сакральною музикою.

Вдруге подібним чином зробив Пій Х на початку ХХ ст. В епоху бароко знову в мирському музичному мистецтві і музиці богослужіння проявилася (по-різному в католицькій і протестантській сферах) дивовижна єдність, яка була спроможна поставити на служіння прославі Бога всю світлоносну силу музики, що накопичилася на цій вершині історії культури. Слухаючи в храмі Баха чи Моцарта, ми всі однаково чудесним чином відчуваємося, що значить gloria Dei — слава Божа; присутність бо таїни безмежної краси дає нам відчути присутність Бога щиріше і вірніше, ніж безліч проповідей. Але тут вже є й передчуття небезпеки: поки що суб’єктивне із його пристрасністю приборкане порядком музичного космосу, в якому відчувається порядок божественного сотворення, — проте вже відчувається загроза втручання віртуозності, пихи майстерності, яка вже більше не служить задумові, а намагається висунути на перший план саму себе.

У ХІХ ст., в епоху емансипації суб’єктивного, це призвело до того, що оперне, подібно до бур’яну, заглушило сакральне, знову стали реальними небезпеки, які свого часу змусили Тридентський Собор застосувати радикальні заходи. Тепер Пій Х схожим чином спробував викорінити з літургії оперне, проголосивши григоріанський хорал і велику поліфонію часів католицького відродження (з видатною фігурою Палестріни як символом) за критерій літургійної музики, яку треба чітко відмежувати від релігійної музики в цілому, подібно як образотворче мистецтво в літургії має підлягати іншим нормам, ніж просто релігійне мистецтво.

На мистецтво в літургії покладається абсолютно особлива відповідальність і саме тому воно завжди стає джерелом культури, яка своїм походженням зобов’язана культу. Сьогодні, після культурної революції останніх десятиліть, перед нами стоїть виклик аж ніяк не менший, ніж виклик трьох попередніх кризових епох, з якими ми зустрілися в нашому історичному ескізі: гностичної спокуси, кризи кінця Середньовіччя і початку Нового часу, кризи ХХ ст., яка дала початок проблемам сучасності, що стали ще радикальнішими».

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Бенедикт ХVI

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com zlib project Immediate Unity