Він провадить клініку, центр роздачі гуманітарки, кухню, яка годує 10 тисяч людей щодня. Якщо його десь не буде, якщо він захворіє, виїде — усе це може перестати діяти. З о. Самі Галлаком SJ розмовляють Кароль і Анна Вільчинські.
Нашій розмові з о. Самі передували візити в усі осередки, які провадить Єзуїтська служба біженцям (JRS) в Алеппо. Клініка з кількома спеціалізованими кабінетами, аптека з безкоштовними ліками, великий склад з упаковками харчів, та сама кухня на 10 тисяч обідів щодня, читальня, спеціальне місце для занять студентів місцевого університету, і ще багато, багато чого. З подивом ми почули, що всі ці справи лежать на плечах одного священика.
Коли ми увійшли до холодної кімнати (у місті кілька років немає струму та обігріву; температура в січні та лютому часто падає вночі нижче нуля), на нас чекав змучений о. Самі, уродженець Алеппо. «Принаймні, бомби на голови вже не сиплються», — відповів він на наше «е‑е, здається, ви погано виспалися». «Life must go on» («життя має продовжуватися» — алюзія до хіта «шоу має продовжуватися»).
— Як довго Ви в Алеппо?
— Весь період кризи (так сирійці називають громадянську війну, що точиться з 2011 року. — КВ.) Я тут і народився, хоча 10 років працював у Хомсі (третє за розмірами місто Сирії. — АВ.)
— Чому Ви стали єзуїтом?
— (сміється) Давно мене ніхто про це не питав! Це трошки любовна історія. Я вивчав інженерну справу в університеті, де єзуїти провадили душпастирство. У нас там було три різні читальні. Час від часу я приходив і користувався тими кімнатами, бо в них було тихо. Завдяки цьому познайомився з єзуїтами, пізнав їх і те, як вони діють і мислять. І запрагнув стати одним із них.
Отець Каміль, нині вже покійний, супроводжував мене на початках шляху. Звелів, аби я спершу закінчив навчання і мав диплом інженера. Сказав, що завдяки цьому я зможу увійти до Товариства вільно, маючи в разі відходу перспективу праці. Ну й коли я здобув диплом, то вступив до єзуїтів.
— Що є Вашим головним обов’язком в Алеппо?
— Нині я координатор проектів. Зазвичай був реколекціоністом. Провадив навчання духовності для моїх співвітчизників, тут у Сирії, а також у Лівані та Єгипті. Викладав у нашому теологічному центрі в Алеппо. Писав книжки. Охорона довкілля, феміністична теологія та історія мистецтва. Спеціалізуюсь на східній іконографії, особливо ретельно вивчав ікони з технічного, «інженерного» боку. Архітектура ікони — це супер! (сміється) Коли писав, то не робив цього як учений, а хотів насамперед дістатися до звичайних людей. Багато що перекладав із французької.
— Скільки єзуїтів працює в Алеппо?
— Офіційно нас двоє, але насправді то я залишився сам. Є ще мій товариш, делегат організації «Допомога Церкві в потребі», але з особистих причин йому довелося виїхати.
— Чи когось пришлють Вам на допомогу?
— Сподіваюся. Хоча, за словами провінціала, в цей період ніхто не поїде. Час від часу хтось з’являється, але на 2‑3 дні. Загалом то мало єзуїтів хочуть працювати на Близькому Сході, по наших монастирях мешкає дві-три особи.
Фото: Asia News
— Коли ми в Дамаску розмовляли з кардиналом Маріо Дзеннарі (Апостольський нунцій у Сирії. — АВ), він назвав тутешню ситуацію «найнижчим рівнем пекла». Як би Ви її оцінили сьогодні?
— Мені тяжко дати загальну оцінку тому, що відбувається. В Алеппо ситуація інакша, ніж деінде. До часу закінчення бомбардувань у грудні вона була дуже погана. Ми не бачили жодного розв’язання цієї кризи. На нас падали бомби. Виходячи з дому, ніхто не був певен, чи повернеться. В середині грудня у наш будинок влучила ракета, було багато втрат. Однак після визволення ми бачимо, що сильні — Росія, США, Іран, Туреччина — починають домовлятися у справі Сирії. Війна, яку ми бачимо, це театр. Люди гинуть, часто віддані своїй справі, але зовсім не від цього залежить наша доля. Все вирішується понад нашими головами, власне, ще перш ніж дійде до битв чи нальотів.
— Тобто чи існує якийсь шанс для міста?
— За офіційними даними уряду, цього року не будуть початі ніякі дії для Алеппо. Ба більше, міністр, який відвідав місто, жодного разу не згадав про минулий рік. Сказав виразно: «Цього року ми не маємо грошей, аби проводити хоч якусь реконструкцію чи відбудову міста». Однак мені здається, що це ще не точно. Все залежить від того, як домовляться ті великі сили, що вирішують за нас.
Але вже трошки краще. Немає бомб, ракет, обстрілів. Діти можуть спати спокійно. Ще немає води, струму, газу та бензину, але що цього ми вже призвичаїлися. Вочевидь величезне страждання це брак питної води.
— Але Ви сподіваєтеся на загальне виправлення ситуації в Алеппо?
— На що я надіюся… Я б хотів, аби ми змінили спосіб керування цією країною. Хоча немає жодних знаків, що зміна відбудеться. Уряд поводиться так само, як до війни. Немає жодних нових законів, вільних виборів. Не знаю, чи щось виправиться.
— Що є джерелом кризи у Сирії?
— Це дуже тяжке питання. Спочатку всі маніфестації людей волали про свободу і справедливість. Але це дуже швидко закінчилося. Я не знаю, як точно визначити причину, чому все так сталося.
— Чи в Сирії ми маємо справу з релігійним конфліктом?
— Гадаю, християни ніколи не були стороною цього конфлікту. Криза має релігійний характер, але внутрішньомусульманський — поміж шиїтами і суннітами. Якщо ж ідеться про політичну сторону, то християни не мали й не мають у Сирії політичної організації чи партії. Вони звичайні громадяни.
— Часто говориться, що на Близькому Сході відбувається переслідування чи навіть геноцид християн. Що Ви скажете?
— Ні, очевидно що ні. Але це моя думка. Християни тут і тридцять, і триста років мріють про одне: еміграцію. Хочуть виїхати до Європи або, найкраще, до Сполучених Штатів, де їх уже цілком немало живе. Ми свідки масової еміграції християн, єзидів та представників інших релігійних меншин Близького Сходу. Ця війна для них є тільки підтвердженням, що виїзд це правильне рішення.
— Але християни насправді страждають?
— Так, але правдою є, однак, те, що у війнах на Близькому Сході жертвами стають усі, насамперед мусульмани. Коли бомба впала в Алеппо на церкву, казали: «Бачите? Бомбардують наші храми!» Але десятки таких бомб упали й на мечеті. Бо такими бомбами неможливо керувати. Те ж саме кажуть у випадках викрадень: «Бачите? Викрадають християн!» Але викрадають також і десятки тисяч мусульман. Тому я не думаю, що ми маємо справу з цільовим переслідуванням християн. Усі сирійці страждають однаково. Їдьте до східного Алеппо, майже стовідсотково заселеного мусульманами. Подивіться, що з ним стало.
— Ну то яким є майбутнє християн у Сирії: всі виїдуть на Захід?
— Я казав, що вони думають про це вже довгі роки. А Церква не зробила нічого, аби переконати їх залишитися. Єпископи кажуть: «Ви мусите залишитись!» — але ж немає жодної причини, щоб вони це робили. Немає теологічних підстав для необхідної присутності християн на Близькому Сході, нібито ми маємо тут зіграти якусь важливу роль. Що більше, ніхто не проводить серйозних роздумів на цю тему. Говориться: «Ми тут живемо, народилися тут, бо Бог хоче від нас чогось важливого. Він має для нас важливу місію». Але ніхто не замислюється глибше, що це може означати. А теологія нічого нам на цю тему не каже.
Навіть ватиканські документи на тему присутності християн на Близькому Сході кажуть, що «наша присутність тут є місією», але місцеві Церкви повинні дослідити сенс цієї місії. Що ми тут насправді маємо зробити? Ніхто ж про це не говорить! Отож християни починають думати, що вони тут у поганому місці, що мусять виїхати на Захід. І виїжджають. Що більше – виїжджають усі. В провінції Алеппо було 106 тисяч християн. На сьогодні залишилося вже тільки 22‑23 тисячі. Ця кількість зменшилася пропорційно до зменшення загального числа мешканців (із близько 5‑6 млн. до 1,5 млн. зараз. — АВ).
— А що мала зробити Церква?
— Я насправді не знаю. Щось. Нині вже запізно. Церква мала створити план суспільного розвитку. Мала відкритися на інших сирійців, також і мусульман. Церква в Алеппо жила на острові: свої спільноти, свої рухи, свої групи скаутів, свої харитативні акції… І жодного контакту зі спільнотами мусульман, із міськими об’єднаннями, іншими скаутами чи нецерковними акціями. Ми жили як у замку, не контактуючи з мусульманами взагалі. Це призвело до відчуття загрози. Думання про інших як загрозу для нашої автентичності.
Вочевидь цьому не сприяє юридична ситуація в Сирії, бо мусульманин не може стати християнином і навпаки. Або у випадку мішаних подружь: християнин, який одружується з мусульманкою, мусить змінити віру. Християнок, які виходять заміж за мусульман, до цього не примушують, але їхні діти завжди муситимуть сповідувати іслам. У разі смерті чоловіка вдова, яка не прийняла ісламу, вже не має жодних прав, наприклад, на спадок. Такі несправедливості у законодавстві сприяють творенню атмосфери страху та будування Церкви-твердині.
Фото: JRS
— Ви згадували про книжки на тему фемінізму. Яка нині роль жінок у Сирії?
— Цього не видно, але я певен, що незабаром ми матимемо справу з величезною демографічною проблемою. В нас надто мало чоловіків та хлопців (загинули під час війни або втекли за кордон від армії. — АВ). У таких дільницях, як Джібреен чи східне Алеппо, найсильніше уражених конфліктом, чоловіків не зустріти. Там залишилися старики, жінки й діти. Багато жінок. Але навіть у випадку християн статистично на одного чоловіка віком 18‑40 років припадає аж сім жінок цього ж вікового періоду.
Це дані, які випливають із опитувань тих, хто зголосився до наших програм допомоги. Серед волонтерів, які працюють в JRS, ця пропорція становить 1:3. Причому в деяких місцях, наприклад, на складах, працювати можуть тільки чоловіки. Отож я підозрюю, що кількість чоловіків трохи завищена.
— Як JRS допомагає жінкам у Сирії?
— Пропонуємо їм допомогу в шуканні та знаходженні праці. Готуємо їх так, щоб вони могли працювати вдома. Уряд фактично нічого в цьому напрямку не робить. Але питання, звідки ми візьмемо фізичних працівників? Це буде величезна проблема, і я не знаю, як її розв’язати.
фінансово.
Щиро дякуємо!
